Чарівник Країни Оз
Шрифт:
«ДО СМАРАГДОВОГО МІСТА П'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ».
Поступово згустилися сутінки, і хлопчина вирішив спинитися, щоб переночувати і продовжити подорож уже на світанку. Неподалік від дороги зеленів лужок, оточений високими пишними кущами. Тіп завів туди Коня і дуже обережно допоміг Гарбузовій Голові спішитися.
– Я думаю, тобі вночі краще полежати, – порадив хлопчик, – краще зберігатимешся.
– А я? – запитав Кінь.
– Тобі й постояти не зашкодить, – відповів Тіп. – Оскільки ти все одно не спиш, можеш стояти на чатах і стежити, щоб
На цих словах Тіп уклався на траві біля Гарбузової Голови й миттю заснув, бо за день страшенно натомився.
6. Джек – Гарбузова Голова в'їжджає до Смарагдового Міста
На світанку Гарбузова Голова розбудив Ті па. Тіп протер очі, вмився у струмку і з'їв кусень хліба з сиром. Коли хлопчик відчув, що готовий до походу, сказав:
– Тепер вирушаймо! До Смарагдового Міста п'ятнадцять кілометрів, і, якщо нічого не станеться, ми будемо там опівдні.
Гарбузова Голова знову сів верхи на Коня, і мандрівка продовжилася.
Тіп звернув увагу, що фіолетовий колір трави й дерев помітно потьмянів, став блідо-ліловим, і що ближче вони підходили до Смарагдового Міста, то виразніше проступали в ньому зелені відтінки.
Маленьке товариство дружно крокувало вперед, але не встигли вони пройти і двох миль, як дорога з жовтої цегли обірвалася – шлях перегородила широка і швидка річка. Тіп заходився міркувати, як їм перетнути перепону, й раптом помітив пором, що прямував просто до їхнього берега, а правив ним якийсь чоловік.
Коли пором пристав, Тіп звернувся до його господаря з ввічливим проханням:
– Чи не буде ваша ласка перевезти нас на той бік?
– За гроші – перевезу, – відповів поромник, на вигляд сердитий і непривітний.
– Але в мене немає грошей, – розгубився Тіп.
– Зовсім немає? – перепитав поромник. – Тоді якого доброго дива я маю надриватися – везти тебе на той берег?
Тут до бесіди несподівано долучився Гарбузова Голова.
– Щасливий познайомитися з вами, – забелькотів він з радісною посмішкою. – Ви просто дивовижно приємна людина!
Поромник зміряв його презирливим поглядом, але нічого не сказав. Тіп зовсім носа похнюпив: скидалося на те, що їхня мандрівка закінчилася, ледве розпочавшись.
– Але мені дуже потрібно в Смарагдове Місто, – сказав він поромнику, – а без вашої допомоги через річку не перебратися.
Чолов'яга засміявся, і сміх його був недобрий.
– Ці твої козла, що надумали, ніби вони стали конем, попливуть, наче колода, – а верхи на колоді переплисти річку дуже просто. А от про гарбузоголового розтелепу, який у тебе в служках ходить, і переживати не варто: якщо він і потоне, нічого страшного не станеться.
– Про мене не турбуйтеся, – мовив Джек, приязно посміхаючись буркотливому поромнику, – особисто я впевнений, що випливу.
Тіп подумав-подумав і вирішив ризикнути. Кінь не був проти: він ще не знав на власному досвіді, що таке небезпека. Хлопчик завів його у воду й сів верхи. Джек теж зайшов у воду й схопився за кінський хвіст. Тепер над водою виднілася лише його голова-гарбуз.
– Ну ж бо, – звернувся Тіп до Коня, намагаючись висловлюватися зрозуміло, – починай з усіх сил бовтати ногами. Може, з твоєю допомогою ми переберемося на інший бік.
Кінь заходився перебирати ногами, загрібаючи воду, як веслами, і повільно потягнув мандрівників через річку на протилежний бік. Незабаром вони вже вибралися на траву, мокрі, але дуже задоволені.
Кінь плив так охайно, що в Тіпа вимокли тільки черевики й штани до колін. Гарбузова Голова, зрозуміло, змок до нитки.
– На осонні ми швидко обсохнемо, – заспокоїв його Тіп. – Головне, що ми без проблем перебралися через річку, навіть без допомоги поромника, а отже, можемо тепер мандрувати далі.
– Мені сподобалося плавати, – відзначив Кінь.
– І мені, – додав Джек.
Незабаром вони знову вийшли на дорогу із жовтої цегли, і Тіп посадив Гарбузову Голову верхи.
– Якщо скакати швидко, – порадив він, – одяг миттю висушиться вітром. Я можу бігти позаду, тримаючись за хвіст Коня. Тож ми всі троє і обсохнемо.
– Тоді нехай Кінь рушає швидше, – запропонував Джек.
– Із великим задоволенням, – бадьоро озвався Кінь.
Тіп схопився за кінець гілки, що слугувала за хвоста, і голосно скомандував: «Но!».
Кінь різко рушив уперед. Тіп – за ним, позаду. Незабаром він вирішив, що вони могли би рухатися ще швидше, і крикнув: «Уперед!».
Кінь уже знав, що це слово означає наказ бігти якомога швидше, і рушив галопом, та ще й так хутко, що Тіп, поспішаючи за ним, ледве встигав перебирати ногами. Він мчав, як не бігав ніколи в житті, і незабаром так засапався, що не міг навіть гукнути: «Тпру!». Та ще й кінчик хвоста, за який він тримався, – адже це була всього-на-всього суха гілка, – раптом відірвався, і хлопчик полетів сторчголов у пилюку на дорозі. Кінь із Гарбузовою Головою і далі неслися вперед, й незабаром їх уже не було видно.
Коли Тіп за якийсь час оговтався, підвівся і прокашлявся, він уже міг крикнути: «Тпру!» – але кричати не було кому.
Найрозумніше рішення в такому становищі – присісти й відпочити. Тож хлопчик так і зробив, а вже потім підвівся і рушив далі.
– Рано чи пізно я їх неодмінно дожену, – вирішив про себе Тіп. – Дорога веде до воріт Смарагдового Міста, тому ми не розминемося.
Кінь тим часом хвацько скакав уперед, Джек сидів верхи, вчепившись в опору обома руками. Ані один, ані другий і гадки не мали, що Тіп відстав, бо Гарбузова Голова боявся озирнутися, а Кінь і взагалі не міг крутити головою.