Чарівник Країни Оз
Шрифт:
– Баста! Скільки може Смарагдовим Містом правити чоловік? – заявила дівчина з викликом. – Крім того, місто прикрашене коштовностями, які значно більше підходитимуть для перснів, браслетів і кольє, а на гроші, які без пуття лежать у королівській скарбниці, можна для кожного повстанця купити не менше дюжини нових суконь. Ось чому ми збираємося завоювати Місто, скинути уряд і правити віднині самостійно.
Ці слова Джинджер промовила з енергією та рішучістю, що свідчили про серйозність її намірів.
–
– Ця війна буде дуже приємною, – бадьоро відповіла дівчина.
– Багато кого з вас, певно, вб'ють! – далі вів хлопчик страшним голосом.
– Еге ж бо! – виклично посміхнулася Джинджер. – Жоден чоловік не може протистояти вродливій дівчині, а тим більше образити її. А в моїй Армії всі вродливі.
Тіп розсміявся.
– Може, твій розрахунок правильний, – зізнався він, – але вартового міської брами недарма знають як найвірнішого вартового, та й королівське військо не здасть місто без бою.
– Ха! Військо зледащіло і втратило свою колишню силу, – із презирством кинула генерал Джинджер. – Тільки й клопоту має, що відрощувати бакенбарди, та й то – половину жінка повисмикувала. Коли правив Чарівник, солдат із зеленими бакенбардами був у розквіті сил, тому й Чарівника багато хто боявся. Але хто, скажіть, будь ласочка, боїться Страшила? Е ні, королівське військо для війни вже зовсім не годиться.
Якийсь час вони йшли мовчки і незабаром прибули на велику лісову галявину, де зібралося кілька сотень дівчат. Вони сміялися і гомоніли між собою, як сороки, – так весело, наче зібралися не на війну, а на пікнік.
Тіп зауважив, що повстанці були розділені на чотири загони. Форма у них була точнісінько така, як у генерала Джинджер. Однак у представниць Краю Жувачів попереду на спідницях був голубий клин, Краю Ковтачів – рожевий, Краю Моргунів – жовтий, а в дівчат із Краю Лісовиків – фіолетовий. Кожна мала зелений жилет на честь Смарагдового Міста, яке вони збиралися завоювати, а колір верхнього ґудзика вказував на місцевість, звідки прибула власниця жилета. Загалом армія виглядала дуже вишукано й ефектно.
Тіп подумав спочатку, що дивні повстанці геть беззбройні, але він помилявся. У кожної із закрученої на потилиці зачіски стирчали дві довгі блискучі спиці для плетіння.
Генерал Джинджер залізла на великий пеньок і звернула до армії з промовою.
– Подруги, співгромадянки і вродливі панянки! – промовила вона. – Ми починаємо велике повстання проти чоловіків Країни Оз! Ми завоюємо Смарагдове Місто, – скинемо з престолу короля Страшила, захопимо тисячі дорогоцінних каменів, безліч коштовностей, розграбуємо королівську скарбницю і будемо владарювати над нашими колишніми гнобителями!
– Слава-а-а! – закричали ті, хто її почув. Більша частина армії, як здалося Тіпу, була надміру захоплена балачками й навіть не звернула увагу на промову свого генерала.
Тут пролунала команда вирушати, дівчата розбилися на чотири загони і швидким кроком рушили до Смарагдового Міста.
Хлопчик плентався позаду всіх, навантажений кошиками, пледами й тюками – все це добро скинули на нього браві вояки. Незабаром вони підійшли до зелених стін міста і спинилися біля воріт.
Вартовий міської брами вийшов і заходився з цікавістю розглядати військо, наче перед ним був цирк. Зв'язка ключів висіла в нього на шиї, а руки були недбало засунуті до кишень. Вартовий явно не підозрював, що біля стін Міста стоїть ворог, тому звернувся до дівчат дуже галантно:
– Доброго ранку, люб'язні панночки! Чим можу прислужитися?
– Здавайся одразу! – наказала генерал Джинджер. Вона спинилася просто перед ним і суворо нахмурилася, наскільки це дозволяло її вродливе обличчя.
– Як – здавайся? – вражено перепитав товстун. – Чому? Для чого? Це беззаконня. Це нечувано!
– А все ж таки – здавайся! – розлючено повторила Джинджер. – Ми повстанці!
– Оце б ніколи не сказав! – похитав головою вартовий, переводячи захоплений погляд з однієї дівчини на іншу.
– Слухайте, що я кажу: ми повстанці! – крикнула Джинджер і нетерпляче тупнула ногою. – Ми прийшли, щоб завоювати Смарагдове Місто!
– Боже мій! – здивувався вартовий міської брами. – Хто це вам таку нісенітницю вклав у гарненькі голівки? Ідіть додому, дівчатка, ідіть до своїх добрих матусь – доїти корів та пекти хліб. Чи ж це жарти – завойовувати Місто!
– Ми нічого не боїмося! – відгукнулася генерал, і її рішучий вигляд уже всерйоз стурбував вартового.
Він задзеленчав у дзвіночок, щоб викликати солдата із зеленими бакенбардами, але одразу ж пошкодував про це, бо вмить його оточив натовп дівчат. Вояки повисмикували з волосся шпиці для плетіння й заходилися розмахувати ними небезпечно близько від товстих щік та розгублених очиць нещасного вартового.
Бідолаха заголосив, щоб над ним змилостивилися, і не чинив жодного опору, коли Джинджер зірвала з його шиї в'язку ключів.
Уся армія на чолі з генералом кинулася до воріт й одразу ж зіткнулася з королівським військом Країни Оз – тобто солдатом із зеленими бакенбардами.
– Ані руш! – голосно вигукнув він, спрямовуючи свою довгу рушницю на генерала.
Кілька дівчат із вереском кинулись навтьоки, але Джинджер навіть не ворухнулася, а тільки промовила з докором:
– Невже ти зможеш застрілити бідолашну беззахисну дівчину?
– У жодному разі, – відповів солдат. – Та й рушниця в мене не заряджена.