Чарівник Країни Оз

Баум Лаймен Фрэнк

Дівчата цього зовсім не очікували, вони дуже злякалися блискучої сокири і з вереском кинулися в місто. А наші мандрівники без перешкод пройшли крізь ворота і закрокували по широкій, мощеній зеленим мармуром вулиці до королівського палацу.

– Так ми не встигнемо спохопитися, як знову побачимо вашу величність на троні, – сміявся Залізний Лісоруб, адже легка перемога над вартовими неабияк поліпшила його настрій.

– Дякую, друже, – розчулено промовив Страшило, – хіба ж хтось може встояти перед твоїм чулим серцем і гострою сокирою!

У відчинені

двері будинків було видно, що відбувається всередині: чоловіки підмітали підлогу й мили посуд, а жінки сиділи без діла й весело балакали.

– Що у вас тут сталося? – запитав Страшило в якогось дуже сумного чоловіка із розпатланою бородою та у фартушку. Бідолаха саме котив тротуаром дитячий візочок.

– Сталася революція, ваша величносте, але ж ви, певно, і самі про це чули, – відповів чоловік. – 3 того часу, як ви нас покинули, жінки чого тільки не виробляють! Я радий, що ви вирішили повернутися і відновити лад, бо в домашніх клопотах і турботах про дітей чоловіча половина населення зовсім збилася з ніг.

– Гм! – задумливо промовив Страшило. – Якщо домашня робота настільки важка, як ти кажеш, то як жінкам удається з нею справлятися?

– Чесно, не знаю, – відповів перехожий, глибоко зітхнувши. – Вони, певно, мають чавунні нерви й невичерпні сили.

Так вони йшли вулицею, і ніхто не ставав їм на перешкоді. Кілька жінок, щоправда, ненадовго перервали свою балаканину й хихотіння, щоб розгледіти краще наших друзів, але цим усе й обмежилося. Дівчата з Армії повстанців, які траплялися їм на шляху, не виявляли ані подиву, ані занепокоєння, а ввічливо давали дорогу.

Страшила цей факт неабияк насторожив.

– Боюся, ми з вами прямуємо просто до пастки, – припустив він.

– Дурниці! – примирливо промовив Лісоруб. – Легковірні дівчатка просто злякалися нас.

Однак Страшило, глибоко сумніваючись, похитав головою, і Тіп приєднався до нього:

– Щось у нас надто легко все виходить. Пахне смаленим.

– Ось і я так думаю, – відповів його величність. Так, ніким не зупинені, вони дісталися до королівського палацу, піднялися мармуровими сходами, які ще недавно були щедро прикрашені смарагдами, а тепер рясніли дірками, бо майже всі коштовності були безжально виколупані зі своїх гнізд. Проте навіть тут жодна із бунтарок не стала їм на перешкоді.

Друзі пройшли звивистими коридорами і наблизилися до тронної зали. Коли вони розсунули шовкові занавіски біля входу, то побачили перед собою таку цікаву картину.

На троні, що сяяв самоцвітами, сиділа генерал Джинджер, на її голові красувалася запасна корона Страшила, в руці вона тримала королівський скіпетр. На колінах панночки стояла величезна банка з карамеллю. Джинджер смакувала цукерки й усім своїм виглядом демонструвала, що вже цілком освоїлася з королівським саном.

Страшило ступив крок до трону. Залізний Лісоруб став поруч із

ним і зіперся на сокиру, а решта розташувалися півколом позаду.

– Тобі не соромно сидіти на моєму троні? – суворо і владно звернувся Страшило до узурпатора. – Хіба не розумієш, що ти зрадниця, а отже, порушуєш закон?

– Хто трон захопив, той на ньому і сидить, – відповіла генерал Джинджер і незворушно потягнулася по чергову карамельку. – Я, як ти бачиш, на ньому сиджу, отже, я королева. А всі, хто проти мене, – зрадники, а якщо зрадники, отже – за твоїми ж словами! – порушують закон.

Такий несподіваний поворот спантеличив Страшила.

– Що ти на це скажеш, друже? – розгублено запитав він у Залізного Лісоруба.

– Про закон нічого сказати не можу, – відповів той, – закони, я вважаю, не для того написані, щоб ми їх розуміли, тож не варто й голову цим забивати.

– Але що ж нам робити? – запитав Страшило, очевидно, не на жарт перелякавшись.

– Може, тобі варто одружитися з королевою? – запропонував Жук-Шкеребертник. – Тоді ви зможете правити разом.

Джинджер кинула на комаху розлючений погляд.

– А чому б нам не послати її додому, до мами? – підкинув ідею Джек – Гарбузова Голова.

Джинджер спохмурніла.

– Може, зачинити її в коморі й нехай там сидить, доки не виправиться і не пообіцяє добре поводитися? – підказав Тіп.

Джинджер презирливо відкопилила губу.

– А краще за все дати їй прочухана, – порадив Кінь.

– У жодному разі, – відповів Залізний Лісоруб. – Навіщо карати бідну дівчинку? Ми краще дамо їй коштовностей, скільки вона зможе підняти, і відпустимо її на всі чотири сторони.

На цих словах королева Джинджер голосно розреготалася і тричі ляснула в долоні, неначе подавала комусь знак.

– Оце так дурноверхі створіння! – вигукнула вона. – Я не маю бажання більше з вами тут товктися. Мені набридло вислуховувати ці нісенітниці.

Його величність Страшило та друзі здивовано слухали цю різку промову, але цієї миті сталося дещо зовсім несподіване. Сокира зненацька вислизнула з рук Залізного Лісоруба, той спробував її зловити, але відчув, що не може поворухнутися. Так за одну мить він став не лише беззбройним, а й безпомічним. Тут пролунав загальний регіт: друзі озирнулися і помітили, що з усіх боків вони оточені бунтівницями, до того ж усі дівчата в кожній руці тримали по шпиці для плетіння. Тронна зала була під зав'язку напхана озброєними повстанцями, і Страшило з друзями були змушені визнати, що вони потрапили в полон.

– Жіночим хитрощам чинити супротив неможливо, – весело промовила Джинджер, – і це вкотре доводить, що я – краща кандидатура на місце правителя Смарагдового Міста, ніж Страшило. Хлопчиська я збираюся повернути бабці Момбі. З рештою істот, які навіть і не люди, зроблю, що мені заманеться. Коня й Джека порубаю на дрова для печі, а із гарбуза вийде солодкий пиріг. Страшило підійде на розпал, а Залізного Лісоруба ми розламаємо на дрібні частинки. Щодо долі цього велетенського Жука-Шкеребертника…