Чарівник Країни Оз
Шрифт:
– З вашої ласки, Вельми Збільшеного, – вставив Жук.
– Я попрохаю кухаря приготувати з тебе зелений черепаховий суп, – задумливо промовила Королева.
Жук-Шкеребертник затремтів.
– Втім, із тебе може вийти і непоганий гуляш, головне – потушкувати довгенько, посолити й приправити, – жорстко додала Джинджер.
Майбутнє, яке приготувала для друзів королева, навіювало жах. Полонені розгублено перезирнулися. Один тільки Страшило не впадав у відчай. Він стояв мовчки і глибокодумно морщив лоба – схоже, вперто намагався придумати спосіб порятунку.
Раптом
Його дії, звичайно ж, не залишилися непоміченими, але їхньої мети жодна з дівчат не розуміла до тієї миті, коли з-за пазухи в Страшила раптом не вискочила маленька сіра мишка. Вона кинулася просто в натовп бунтарів, за нею – ще одна, і ще… Повстанська армія зчинила страшний вереск, від якого здригнулося би наймужніше серце. За вереском почався – ні, не відступ! – суцільний хаос, панічна втеча. Страшило встиг помітити тільки вихор спідниць і миготіння ніг – із відчайдушною штовханиною та у величезній тисняві панянки помчали геть із палацу.
А сама королева, щойно помітила небезпеку, заскочила з ногами на трон і застрибала навшпиньки по м'якому сидінню. Коли ж одна, найменша, мишка почала дертися вгору по трону, бідолашна Джинджер від переляку шугнула через голову Страшила, стрілою помчала коридором, не зупиняючись ні на мить, доки не добігла до воріт міста.
Миттю тронна зала спорожніла. Коли в ній не лишилося нікого, крім Страшила та його друзів, Жук-Шкеребертник із полегкістю зітхнув і вигукнув:
– Слава Богу, ми врятовані!
– Боюся, ненадовго, – сказав на це Залізний Лісоруб, – ворог може будь-коли повернутися.
– Треба спорудити барикади біля всіх входів до палацу, – вирішив Страшило. – Так ми виграємо час, а що робити далі – буде видно.
І всі, крім Джека – Гарбузової Голови, який ще й досі був міцно прив'язаний до сідла, помчали до різних входів до королівського палацу, щоб зачинити важкі двері, закрити засуви і замкнути замки. Тепер вони були в безпеці, принаймні на кілька днів. Коли всі приготування до оборони були завершені, наші шукачі пригод знову зібралися в тронній залі на військову нараду.
16. Страшило думає
– Не можна не визнати, – почав Страшило, коли друзі знову зібралися в тронній залі, – що панночка Джинджер має стільки ж прав на престол, скільки й будь-яка інша людина. А отже, якщо в неї є таке право, то виходить, що я не правий. Запитання: навіщо ми з вами взагалі сюди припхалися?
– Але ж до цього часу королем був ти, – заперечив Жук-Шкеребертник. Він запхав руки до кишень і поважно крокував туди-сюди. – І якщо подивитися на ситуацію з цього ракурсу, то самозванка
– Тим більше, що ми її перемогли і примусили тікати, – додав Гарбузова Голова, двома руками повертаючи власну голову обличчям до Страшила.
– А хіба ми її перемогли? – засумнівався Страшило. – Подивіться хто-небудь у вікно і скажіть, що звідти видно.
Тіп підбіг до вікна і визирнув.
– Палац оточений подвійним кільцем озброєних дівчат, – оголосив він.
– Так я і думав, – відгукнувся Страшило. – Мишей вони злякалися, але ми, на жаль, як були, так і лишилися полоненими.
– Мій друг має рацію, – зітхнув Лісоруб. Він стояв віддалік і ретельно полірував груди шматком замші, – Джинджер і досі королева, а ми так само її полонені.
– Сподіваюся, вона не зможе до нас дістатися! – здригаючись від страху, вигукнув Гарбузова Голова. – Ви ж пам'ятаєте, вона пообіцяла зробити з мене пиріг.
– А чи варто через це засмучуватися?! – махнув рукою Залізний Лісоруб. – Ти ж можеш зіпсуватися й в інший спосіб, наприклад, від довгого сидіння в духоті. А як на мене, краще вже стати начинкою хорошого пирога, ніж безславно згнити.
– Згоден, – кивнув Страшило.
– Ох, горе мені, горечко! – застогнав Джек. – От нещаслива в мене доля! Чому, ну чому, дорогий батеньку, ти не зробив мене із заліза або принаймні із соломи, – тоді я міг би жити вічно!
– Досить! – обірвав його ниття Тіп. – Подякуй, що я взагалі тебе зробив. – Він трошки подумав і додав: – Рано чи пізно все закінчується.
– Зі свого боку нагадую, – долучився до розмови Жук-Шкеребертник, поглянувши на друзів своїми круглими сумними очима, – що жорстока королева Джинджер збирається приготувати з мене гуляш. До того, що світ втратить у моїй особі єдиного й неповторного Вельми Збільшеного, Дуже Освіченого Жука-Шкеребертника, їй нема діла.
– А загалом думка непогана, – задумливо буркнув Страшило.
– Але суп, здається мені, був би смачнішим, – прошепотів Залізний Лісоруб, нахилившись до друга.
– Згоден, – підтримав його Страшило. Шкеребертник застогнав.
– У моїй уяві, – гірко сказав він, – постає жахлива картина: іржавіють гвинтики й детальки, що залишилися від нашого дорогого друга Залізного Лісоруба, суп особисто з мене вариться на багатті, на якому догорають тіла Коня і Джека – Гарбузової Голови, а королева Джинджер мішає вариво в казанку й підкидає у вогонь пучки соломи, яка зовсім нещодавно наповнювала тіло нашого Страшила.
Від цих гнітючих фантазій компанія затужила, всім стало незатишно й страшно.
– Ну, якийсь час ми ще зможемо протриматися, – заявив Залізний Лісоруб, щоби повернути друзям бадьорий настрій.
– Щоб зайти до палацу, Джинджер доведеться спочатку вибити двері.
– До того часу я помру від голоду, так само, як і Шкеребертник, – зауважив Тіп.
– Ну, якийсь час я зміг би прогодуватися за рахунок Гарбузової Голови, – сказав Шкеребертник. – Не можна сказати, що я страшенно люблю гарбузи, але вони, як усім відомо, дуже поживні, а Джекова голова навдивовижу велика й стигла.