Чарівник Країни Оз

Баум Лаймен Фрэнк

Це запитання примусило всіх здригнутися. Із жахом вони оглянули гніздо – воно було порожнє. Солому, всю до останньої бадилинки, розтягнули й розвіяли люті галки.

– Мій бідний, бідний друже, – тремтячим голосом сказав Залізний Лісоруб, беручи до рук голову Страшила. – Хто би міг подумати, що на тебе чекає настільки сумний кінець?

– Я не шкодував себе заради друзів, – схлипнула голова, – і я навіть радий, що зустрів смерть у боротьбі за добру справу.

– По-моєму, ви рано сльози ллєте, – втрутився

раптом Шкеребертник, – адже Страшилів одяг повністю цілий.

– Воно то так, – погодився Залізний Лісоруб, – але для чого нам його одяг, якщо ми не маємо чим його напхати?

– А чому би не напхати його грошима? – запропонував Тіп.

– Грошима?! – здивовано вигукнули всі разом.

– Атож, – і хлопчик повів рукою, показуючи на папірці, розсипані у гнізді. – Погляньте, тут є тисячі доларових банкнот, а є і дводоларові, й п'ятидоларові, й десятки, і двадцятки, й півсотенні купюри. їх тут вистачить на дюжину Страшил. Чому би нам не скористатися цим матеріалом?

Залізний Лісоруб поворушив у купі сміття руків'ям сокири, й незабаром усі пересвідчилися, що непотрібні, як їм спочатку здалося, папірці насправді були купюрами, – зрозуміло, вкраденими. У цьому ні для кого не доступному гнізді лежали, як виявилося, незліченні багатства. Страшило погодився з таким дивним планом, тому друзі взялися до роботи.

Спочатку вони розклали гроші на кілька купок, намагаючись відібрати лише найновіші та найчистіші. Ліва нога й черевик Страшила були напхані винятково п'ятидоларовими папірцями, права нога – десятидоларовими, а тулуб – півсотнями, сотнями й тисячами, та ще й так щільно, що на бідоласі ледве защібався сюртук.

– Тепер ти найцінніший член нашої експедиції, – закінчивши роботу, заявив Шкеребертник і з натяком підморгнув. – Але ми тобі будемо надійним захистом. З нами – як у банку.

– Дякую вам, – розчулився Страшило. – Я неначе заново народився. І хоча я тепер справді схожий на банківський сейф, прошу не забувати, що мій мозок лишився незмінним. А саме він не раз рятував нас у хвилину скрути.

– Зараз саме така скрутна мить, – зауважив Тіп, – і, якщо твій мозок нас не врятує цього разу, нам доведеться стирчати в цьому гнізді до кінця днів.

– Але ж у нас є пігулки бажань! – вигукнув Страшило, дістаючи коробочку із кишені жилета. – У них наш порятунок.

– Щоб ними скористатися, треба вигадати спосіб порахувати по два до сімнадцяти, – нагадав Залізний Лісоруб. – Наш спільний друг Шкеребертник стверджує, що він дуже освічений – нехай спробує.

– До чого тут освіченість? – обурився Шкеребертник. – Уся заковика в математиці. Безліч разів я спостерігав, як професор розв'язує приклади на дошці. Якщо послухати його, то з іксами, ігреками, літерками й значечками можна робити все, що тільки заманеться, головне – намішати чимбільше плюсів, мінусів і «дорівнює». Але ж, наскільки я пригадую,

навіть він не зважувався стверджувати, що непарне число можна отримати шляхом додавання парних чисел.

– Ой, як багато розумних слів! – засмутився Гарбузова Голова. – Моя довбешка аж тріщить – зараз лусне!

– У мене теж тріщить, – похмуро сказав Страшило. – Твоя математика, наскільки я бачу, нагадує банку з компотом: хочеш дістати вишню – то скільки не пхай руку, а все ловиться не те. Я переконаний: цю загадку розгадати просто. Якщо, звісно, розгадка існує.

– Згоден, – кивнув Тіп. – Бабця Момбі ані бельмеса не тямить у іксах та ігреках. Вона й у школі ніколи не вчилася.

– А що, коли рахувати від середини? – несподівано запропонував Кінь. – Взяти для початку дві половинки, а там, може, й до сімнадцяти недалеко?

Усі перезирнулися здивовано: такої блискучої ідеї від Коня не очікував ніхто.

– Знімаю капелюха, – сказав Страшило й низенько вклонився.

– Він має рацію, – зрадів Шкеребертник, – додамо дві половини, отримаємо одиницю, а вже до неї почнемо додавати по два і так дійдемо до сімнадцяти.

– Дивуюся, як я до цього не додумався першим! – буркнув Гарбузова Голова.

– А ти не дивуйся, – повчально сказав йому Страшило. – І не вважай себе розумнішим за інших.

– Тепер лишається знайти правильне бажання, – поспішав Тіп. – Хто проковтне першу пігулку? Може, ти?

– Мені не можна, – захитав головою Страшило.

– Чому це не можна? Адже рот у тебе є, – здивувався хлопчик.

– Звісно, є. Тільки намальований і ковтати із нього нема куди, – пояснив Страшило. – Чесно кажучи, – зізнався він, зітхнувши й критично оглянувши компанію, – боюся, що з нас ковтати вміють лише хлопчик і Шкеребертник.

– Тоді перше бажання загадаю я, – викликався Тіп. – Дайте мені сюди срібну пігулку.

Туго напхані рукавички Страшила не могли вхопити такий маленький предмет, і тому він простягнув хлопчику всю перечницю. Тіп дістав одну пігулку і поклав її до рота.

– Давай, рахуй! – азартно вигукнув Страшило.

Тіп заходився рахувати: «Половина, один, три, п'ять, сім, дев'ять, одинадцять, тринадцять, п'ятнадцять, сімнадцять!»

– Тепер кажи бажання! – квапив Залізний Лісоруб.

Та саме в цей момент хлопчик відчув у животі страшний біль.

– Пігулка отруєна! – закричав він перелякано. – О-ой! Убили! Рятуйте! О-ой! – він скорчився і заходився качатися по дну гнізда. Тут усі злякалися не на жарт.

– Друже, чим тобі допомогти? Скажи мерщій! – вмовляв Тіпа Залізний Лісоруб, нікельованими щоками якого котилися сльози.

– О-ох, я не знаю! – причитав Тіп. – О-ох! Хотів би я не ковтати цю пігулку!

Біль зник так само раптово, як почався. Хлопчик звівся на ноги, а Страшило здивовано втупився в чарівну перечницю.