Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
Роздуми його перервав Сашко Циган
— На! — сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку
— Нащо? — здригнувся Марусик
— Як «нащо»? Тепер ти загадуй Тільки гляди, не так, як я…
— Та… Не треба. Не хочу я…
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось Я ж хотів викинути, пам'ятаєш А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, — і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.
< image l:href="#"/>Розділ сьомий,
у
Вони враз нашорошили вуха їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками
Ближче… Ближче… Ближче…
Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель
— Ану тебе! — в один голос полегшено вигукнули хлопці.
— Ху! Ху! Ху! — пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова
Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
— Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію
— Ой-йой! — аж присів з переляку Марусик. — Що ж це буде?
Сашко Циган насупив брови:
— Та-ак!.
Потім зітхнув і спитав, наче без будь-якої цікавості, удавано байдужим тоном:
— А… а білета вже здали в ощадкасу? Не знаєш?
Журавель якось дивно глянув на хлопців, сунув руку в кишеню і витяг… лотерейний білет:
— Ось він…
— Що-о?!
Не знаю, чи можна здивуватися більше, ніж здивувалися хлопці
Журавель махнув рукою:
— Та хай йому! Ото як прийшов я учора надвечір з лісу додому, там уже обстановка була неспокійна. Хоч паніки ще й не було «Не бачив?» — питають «Не бачив. Ми, — брешу, — посварилися трохи Вони кудись подались. А куди, не знаю» Година минула, дві Смеркло. Матері ваші дедалі більше нервують Батьки, правда, тримаються. Тільки сопуть похмуро А тоді раптом бачу, підходить твій, Цигане, батько до твого, Марусику, й каже… Хрипло так, приглушено: «Нате вам, сусіде, того білета лотерейного, везіть в ощадкасу» І простягає А той здивовано: «Та ви ж збиралися вранці самі!. Чого ж…» — «Не було коли… — І рукою махнув. — Беріть, ви ж просили» Твій, Марусику, брови як насупить: «Ні, — каже, — не хочу!» — «Та нате ж!..» — «Не хочу і все…» Той дає, а той не бере. Той дає, а той не бере. І обидва червоні, очі ховають, одвертаються Просто як діти Тоді твій, Марусику, замахав-замахав руками і втік у хату. А твій побачив мене й до мене: «На, синку, матері оддаси!» Силою білета мені в руку вклав і пішов Я — до матері А вона: «Та ти що! Не хочу! — І теж руками замахала. — Хай учителька цим займається! Таїсії Миколаївні оддаси…» Отак!. — Журавель усміхнувся й простягнув лотерейний білет Сашкові Цигану. — На! Сам Таїсії Миколаївні оддавай.
Сашко Циган почервонів і одсахнувся:
— Ні! Не буду
— Та ти що? Це ж ти виграв.
— Ну й що? А тепер я до нього й торкатися не хочу
— Марусику… — ступив крок Журавель.
— Ні! Ні! Ні! Мене не вплутуй! Я взагалі був проти. — І Марусик відскочив, наче Журавель тримав у руці не папірець, а палаючий факел.
— Ну, знаєте… — почав був Журавель. Та Сашко Циган перебив його:
— Не гарячкуй Білет у тебе, то хай у тебе й полежить А там видно буде…
— От-от! Вірно! — підхопив Марусик, — А зараз гайда додому Ато…
Журавель не вмів сперечатися.
…Додому вони поверталися повз Бакай, найкоротшим шляхом Щоб швидше. І зловісне страшне чорне озеро не здалося їм зараз ні страшним, ні зловісним.
Коли вони вже наближалися до Бамбурів, Марусик важко зітхнув
— Не дрейф! — зрозумів його зітхання Сашко Циган. — Ну, подумаєш, потиличників пару дадуть. А навіть як і більше… Зате…
— А я й не боюсь. Подумаєш, — знову зітхнув Марусик. — Просто маму жалко Як вони переживали, мабуть…
Потиличників не було Були сльози, зойки і голосіння Навіть Семен Семенович одвернувся й витер сльозу
А коли примчав з району на мотоциклі Циганів батько, він крекнув, побачивши сина, щось хотів сказати, але перехопив погляд дружини, ще раз крекнув, махнув рукою, сів на мотоцикл і поїхав у бригаду.
І решта батьків теж заспішила на роботу
А ввечері, коли всі посходились і лаштувалися до вечері, на дорозі раптом з'явився Кузьма-поштар. Він з такою силою накручував педалі, наче закінчував дистанцію велокросу на світову першість.
З розгону вгнався на подвір'я Циганів і так різко загальмував, що отетерілий Бровко навіть не гавкнув, а лише здивовано роззявив пащу. Обличчя в захеканого Кузьми-поштаря було дуже збентежене й винувате.
Спершу подумалося: це тому, що два дні він не розвозив пошту (бо гуляв у сусідньому селі на весіллі двоюрідної сестри). Але…
— Ех, люди добрі, — жалібно скривився поштар. — Пробачте мені, якщо можете. Неприємно, ох, як неприємно приносити гірку новину, та хіба ж я винен…
— Що таке? — сполошилася Циганова мати, Ганна Трохимівна.
— Ох, краще б ви не від мене почули…
— Та що таке? Кажи вже! — нахмурився Павло Максимович.
— Та от… у газеті вчорашній поправка. У таблицю лотерейну вкралася помилка Замість трійки вісімка була надрукована. — І Кузьма-поштар, винувато похиливши голову, простягнув газету
Павло Максимович подивився на газету, потім на поштаря, потім на дружину, потім на сина, потім на Семена Семеновича, який, стоячи на ґанку, уважно слухав, — і раптом… зареготав. Та так оглушливо, що Бровко аж присів і прищулив вуха
— Га-га-га-га! Га-га-га-га-га!. А ми тут мало не той… не… Га-га-га-га-га!
На хвилину завмерши, зареготала й Ганна Трохимівна, а за нею й Семен Семенович, і Марія Омелянівна, не кажучи вже про наших хлопців, які аж вищали від реготу.
Кузьма-поштар, нічого не розуміючи, вирячився на цих дивних людей, які весело реготали, почувши таку невеселу новину
— Сусіде! — загукав Павло Максимович своїм громовим голосом до Семена Семеновича. — Ну, сусіде! Це треба відзначити! Це треба відзначити! Неодмінно!.
Години через дві надвечірні Бамбури знову сповнилися дзвінким співом. Тільки пісні були вже не ті, що напередодні
«Ой, сусідко, сусідко, сусідко…» — обнявшися і, мов голубки, прихиливши одна до одної голови, виводили Ганна Трохимівна та Марія Омелянівна.
А Павло Максимович та Семен Семенович густими голосами басили: «По опеньки ходила…» Тільки замість «По опеньки ходила, козубеньку згубила» співали: «По опеньки ходили, «Запорожця» згубили…» І при цьому сміялися, аж захлинались (так їм подобався їхній жарт)