Чарівний талісман (збірник)
Шрифт:
— Ви жтільки. хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…
— Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на «Жигулях» новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі «Жигулі» у старенькі обернулися…
— А з Дідівщини хлопець «Москвичем» КрАЗа вирішив протаранити. Так од того «Москвича», вірите, тільки підфарник лишився…
— …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у «Запорожця»-га виграва-ать…
На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.
Тільки Бровко
А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни. то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.
— Ти не думай нічого, синку, — надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. — Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…
— Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць. — розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.
— А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?
— А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.
— А гроші? Г роші чиї були?
— Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.
— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.
— Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?
— Просто цікаво. Пригадай, пригадай.
— Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…
— О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!
— А… а нащо тобі це?
— Просто цікаво. Йди!
І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.
Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.
Розділ п'ятий,
з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти
Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.
Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.
Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.
Вона мовчки підбадьорливо кивнула.
Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.
Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…
— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітио.
— Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?
— Та нічого, дякую… А ви?
— Спасибі, теж нічого…
— Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!
Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.
— Гм… — він опустив очі. насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…
— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному «бобику»…
— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.
— Овва! Чого це раптом, сусіде?
— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.
Запала напружена тиша.
— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум. — звузив очі Семен Семенович. — І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.
— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.
— І мені вельми жаль.
— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що. коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійка ми. І пише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.
— Ну, знаєте, це. сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Недобираю!
— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.
— Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.
Знову запала хвилинна мовчанка.
— Так не дасте?
— Був би дурний, якби дав.