Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
Тому Бог прийняв мудре, як і завжди, рішення:
1. Залишити у повній недоторканості всі фундаментальні постулати свого віровчення та світобудови, незважаючи на будь–які зупинки часу.
2. Для оцінки нової ситуації на Землі таємно вислати до народів людських п'ятдесят апостолів і пророків, надавши їм відповідну сучасну форму існування.
3. Створити погоджувальну раду куди мають увійти порівну представники консерваторів та реформаторів для прийняття узгодженого рішення щодо виходу з абсолютно нової ситуації в історії Всесвіту.
Частина четверта. СЛИЗОВИКИ
50
Гайдук
Василь Воля вирішив розмістити президентський палац в Українському домі — мармуровому будинку язичницької ассиро–вавилонської комуністичної архітектури. Мета цієї конструкції, криво поставленої на початку Хрещатика, була одна: стати зовнішньою оболонкою, охоронною шкаралупою, презервативом для розміщення всередині головного Ідола країни. Навколо тридцятиметрового заввишки простору залишеного для Ідола, закручувалася спіраль допоміжних приміщень та залів. Свою резиденцію Воля розмістив навпроти Українського дому — у будинку колишньої філармонії. Це було зручно і демократично — не відриваючись від життя народу в центрі Києва, не потребуючи броньованих кортежів для пересування (палац і резиденцію президента України–Руси з'єднував підземний тунель) і тим самим не дратуючи і без того змучених нещастями киян. Крім того, поряд, на Подолі, у China-town, дислокований був корпус китайських народних добровольців, на захист яких покладався молодий президент.
При вході китайські гвардійці в яскравих гуцульських строях — коротких сардаках з червоного сукна, під якими крилися теплі бронекептарі, — ретельно перевірили документи Гайдука, пропустили через сканер і прилад для ідентифікації сітківки ока; Гайдук звернув увагу на те, що на озброєнні цих китайсько–карпатських воїнів з'явилися автомати нової конструкції, яких ще не бачив: чотириствольні, з важким квадратним магазином, наче в англійських старих кулеметів.
Всередині палацу здіймався дерев'яний гігантський тотем — постать Перуна, обпалена блискавками на Софійському майдані: спалене волосся замінили новим, обгорілу поверхню пофарбували наново, титановий меч тепер не дивився в небо, а вістря його встромлене було в мармуровий постамент, на якому стояв Перун. Керамічного бика не було — мабуть, не вмістився. Це все нагадало Гайдукові Національний музей в Оттаві, розташований на лівому — французькому — березі ріки, навпроти парламенту. В музеї тому зберігалися височезні індіанські тотеми, вохряно–рудого кольору з численними чорними очима на зеленому тлі, з воронячими дзьобами та людськими ногами. Довкола Перуна стояла почесна варта рідновірів — хлопці та дівчата з натхненно–урочистими обличчями у білих довгих сорочках, з сокирами і мечами в руках.
Кабінет свій Василь Воля розташував на самому вершечку башти — кругла зала з шістнадцятьма вікнами, прикрашеними барвистими вітражами. Щоправда, жодне світло у вікна ще не зазирало, вітражі були похмуро–темні, як і небо над Києвом, але електричного світла всередині кабінету було вдосталь.
Над столом Волі висіли уже знайомі Гайдуку роги бика, а археологічні знахідки президента були вигадливо вкомпоновані в підсвічені зсередини скляні шафи, що самі по собі сприймалися, як музейні експонати. Навпроти президентського письмового столу не захаращеного жодними паперами, стояв круглий стіл для засідань на тридцять місць. В середині кола, замкнутого столом, на спеціальній підставці розмістився цілий гай бонсаїв — карликових дерев–азалій, що рожевим і темно–червоним цвітом мали створювати урочисто–радісний настрій.
Та нерадісною була розмова.
Василь Воля, змарнілий, з суворим виглядом, оглянув усіх присутніх, наче рахував — хто прийшов, хто і з яких причин відсутній. Поряд, з правого боку сиділа Богошитська з восковим, як здалося Гайдуку лицем покійниці. З лівого боку — Чаленко у незмінному чорному мундирі. Тепер уже не Богошитська подавала гостям Волі каву — подавали їй вимуштрувані хлопці з управління охорони.
Гайдук відчув, що за час його відсутності щось трапилось, щось змінилось — наче помінялася картинка калейдоскопа після чергового повороту тубуса.
— Шановне товариство, — кудись зникли «брати і сестри», — останніми днями мала місце серія вибухів у Києві, Харкові, Донецьку, Одесі, Дніпрохрестовську, Криму та Львові. Загинуло двісті п'ятдесят три чоловіки, поранених — сто сімдесят один. Почерк терористів той самий, як і під час засідання Всеукраїнського віча на Подолі: вибух автомобіля, великої потужності заряд з дистанційним управлінням.
Вибухівка своя, українська. Жоден з терористів — підкреслюю, жоден — досі так і не схоплений. Єдина зачіпка, яка в нас є — це непідтверджена заява якоїсь нікому не відомої організації про оголошення тотальної війни нашій державі. Думаю, ви розумієте, наскільки відповідальний період переживає держава: почалася виборча кампанія, ледве–ледве налагоджуються діалог і обмін товарами між містами і землями, нас чекають закінчення Великої Темряви і посівна кампанія, відродження зруйнованої економіки і розбудова сил правопорядку.
І в цей критичний час хтось — і це ваша відповідальність, пане Чаленку знати, хто цей хтось, — Воля гнівно повернув голову до генерала з косичкою, — намагається зірвати процес державотворення, довести, що ми — нікудишня держава, яка не може ні себе, ні народ наш захистити. Що порадите зробити? Оголосити надзвичайний стан? Але це означає — розписатись у власному безсиллі. Люди скажуть: чого варті ці керівники і ця держава, якщо не можуть упіймати купку зловмисників–терористів? я слухаю вас.
Всі пригнічено мовчали. Гайдук дивився на азалії, які здалися йому плямою крові на асфальті. Ні газети, ні двогодинна програма урядового телебачення не повідомляли про терористичні акти, що відкрило простір для чуток і домислів — мовляв, готується підрив ледве відновлених електростанцій та хлібопекарень, водогінної мережі й залізничних станцій. «Це перше серйозне випробування для держави, для всіх нас», — подумав він. На його подив, першим узяв слово не Чаленко, а Богошитська.
— Я думаю, шя–я-новні, — розмірено–дидактично мовила вона, роблячи наголос на шиплячому — що маємо справу з добре спланованою, широкомасштабною провокацією ворогів нашого президента — Василя Волі. Наголошую: саме проти шя–я-новного Василя Маркіяновича. Комусь не хочеться миру в державі, особливо напередодні виборів. Комусь дуже не хочеться, щоб держава була демократичною, вільною. Що ж, — окинула холодним поглядом присутніх Богошитська. — Можна це змінити. Врешті–решт, з часів Київської Русі суспільство було поділене на правлячий клас, русь — тобто збройні загони князя, і на смердів — тодішню напіврабську біомасу Можливо, нам варто повернутися до цього устрою? — вороняче око Богошитської, як на індіанському тотемі, незмигно застигло на профільному зрізі глави канцелярії. — Може, давайте оголосимо нашого шя–я-новного президента великим князем Київським, керівників міст і земель — князями, а смердів — смердами? І не будемо проводити вибори? А всіх підозрюваних у тероризмі відправимо на шибеницю без суду та слідства — як це робили наші предки?
Запала ще похмуріша мовчанка. Ніхто не хотів зв'язуватися з цією фарбованою відьмою, про яку кружляли різні чутки — одна гірша за іншу Казали, що вона походить з секти вампірів, що, скуштувавши молодої буйної крові Василя Волі, причарувала його і тепер відкрито живе з ним у резиденції — філармонії. Казали, що займається чорною магією й, вирішуючи кадрові питання, виколює на цифрових фото очі немилим її серцю кандидатам. Гайдук не міг сміятися, коли слухав ці плітки, знаючи достеменно, що Ерна Еріхівна докладає всіх зусиль, щоб ізолювати його та Олю від Василя Волі, використовуючи весь класичний, домодерний, модерний та постмодерний арсенал інтриг та інсинуацій. Сказане Богошитською було не просто провокацією — це зрозуміли всі, — а добре продуманою пробною кулею: як відреагують члени Вищої державної ради? Може, і справді проголосять Волю великим князем Київським Василем Першим? І не потрібними будуть президентські вибори.
Вирішив промовчати, послухати, що скажуть інші.
Слово надали Никанору Петропавловичу Єфім'єву — прем'єр–міністру Усмішка на мідному широчезному обличчі економіста, вченого, бізнесмена і державного діяча надавала боксеборцю цілком добродушного вигляду а сплюснуті покручі–вуха, схожі на маленькі вареники, викликали навіть симпатію, співчуття. Насправді ж за Єфім'євим, який деякий час працював бригадиром у Басманова, залишилися лежати у покинутих шахтних стволах тисячі трупів бунтівників, які не хотіли підкорятися законам індустріальної імперії «Вуглесталь», створеної ще за часів Махуна. Єфім'єв оточував сім'ї вбитих ним бунтівників опікою, а дітей брав на виховання у Всесвітню школу реслінгу в Макіївці.