Через кладку
Шрифт:
– Ви маєте слушність, що воно пристояло б ліпше моїй вдачі. Одначе коли одвертість сполучена в деяких разах з немилою задачею заподівати другим прикрість, то чи не ліпше вимовчатись і терпіти самому?
– Це значить, іншими словами, по-вашому так: «Як буду я проти вас одверта, то заподію вам тим прикрість». Чи не так?
– натискав я на дівчину, що, очевидно, боролася в тій хвилі за щось з собою.
– Я не обов'язана розкривати перед вами те, що між нас не належить, - відповіла вона, паленіючи й відвертаючи від мене своє лице.
– Ні. Справді ні, Маню. Хіба що, може, з співчуття.
– Ніколи!
– почулось від неї твердо.
– Ніколи, панно Маню?
– Ніколи, пане Олесь!
Говорячи, ми віддалялися мимоволі від себе. Тепер по цих її рішуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками біля неї і, поглянувши в її розгорілі очі, я сказав цілком спокійно:
– Прийдете! Розуміється, в тоншім значенні слова. Я бачу ліпше в будучність, як ви. З усією вашою відпорною вдачею, з вашою хоробливою амбіцією ви не вдієте нічого. Дарма, що боретесь.
Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнілими очима й сказала:
– Ні. Недарма!
Я розсміявся. Тоді вона, мов приведена моїм сміхом до крайності, сказала:
– До кінця цього року залишаюсь ще тут, а в лютім слідуючого, по весіллю моєї сестри, я їду до Ч. і записуюсь на філософію. Отже «недарма».
Такого обороту я не сподівався і в першій хвилі зчудувався.
– Ви, справді, не покинули своєї думки?
– опитав відтак, маючи на гадці весілля з старим професором.
– Ні, цілком ні. Воно вже вирішено.
– За згодою родичів?
– спитав я.
– За згодою родичів.
– Віддатися?
Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:
– Може, й віддатися. Чому би ні?
– З цього не буде нічого, - відказав я твердо.
– Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя?
– спитала вона, приступаючи до мене ближче?
– Так, панно Маню. Цим разом і тут.
Вона розсміялася подразнюючим сміхом.
– Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, - сказала зворушеним голосом - У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна
– І я, Маню!
– докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.
– Не мучтесь, - додав я спокійніше.
– А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі.
– І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.
Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.
Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря
19
– Драх - змій.
– Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.
Сказавши це, я хутко пішов.
(По довгім часі).
Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш від Василька, що незадовго має відбутися Оксанине весілля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всі, очевидно, зайняті, хоча весілля має цілком тихо відбутись.
(Пізніше).
Вже по весіллю, і молоді від'їхали.
Ми лиш у церкві на вінчанні бачилися, а радше сказавши, собі в очі поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани і її з собою. Нащо? Цікаво б знати! Там на селі в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна пані (чую, посідателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не «математика» яка криється за тим усім? Син той не жонатий, мати «старша» вже жінка, - майся на бачності, емансипантко, бо син той симпатичний мужчина, а обставини могли б потягнути й деякі кансеквенції з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розіб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скінчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушності, коли остерігала мене перед нею, відчуваючи материнським інстинктом невидимі її поступки на будуче.
Добре, що приїжджає до нас Дора Камінська з Ч., улюблена донька тіточної сестри матері моєї. Донька консисторіального совітника, дівчина не без маєтку, і саме ідеал, з котрим, на тайну думку матері, я міг би спокійно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, і на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок - і мене.
(Знов пізніше).
Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.
– Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.
Він поглянув на мене поважно й відповів:
– Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.
Сказавши це, він вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.