Через кладку
Шрифт:
– Пожди, не спішися так!
– задержав я його.
– Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.
Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:
– Всі здорові.
– А сестра твоя, Маня, що пише?
– спитав я просто.
– Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.
– Хто є пан Янко?
– спитав я, вдаючи, що не знаю.
– Брат Влодка (себто мужа Оксани).
– Так?
–
Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.
– І нічого не писала Маня?
– Нічого, - відповів, а відтак додав: - Вона там вчиться на коні їздити!
– Як, Несторе?
– На коні вчиться там їздити, - відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.
– Хто її вчить?
– Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.
– Хто?
– Я не знаю, але мама знає.
– А коли вона верне?
– Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, - додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, - бо на мене буде товариш ждати. Я мушу, я обіцяв.
– Іди!
– сказав я, - і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.
Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.
Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.
«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, - повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі.
– Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись.
– І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся.
– Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє - зближуться до себе. О, ми те знаєм, ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.
Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, - старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось уже вчиться верхом їздити!
І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, - що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може «кожної» хвилі женитися! Між тим коли я, гм, а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях - і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання, а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати - і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував
Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але, о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!
(Пізніше).
З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить? Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.
– Що там поробляєш?
– повторив я лагідніше своє питання.
– Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, - відповів затурбованим голосом.
– Байка, хлопче!
– кликнув я.
– Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою, ще колись вколять тебе.
– Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.
– Побачиш другий раз!
– Ні. Я сьогодні мушу бачити, - відповів малий.
– Він десь буде тут, я зараз.
– І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі.
– Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?
Він знов поглянув на мене. Одначе шукав далі.
– Що то має з тебе вийти, якийсь природознавець, чи що?
– опитав я.
Малий відступив від корчів з резигнуючим поглядом і не відповів нічого. Очевидно, не зрозумів моїх слів і не був мною вдоволений.
– Він не був великий, - обізвався врешті.
– Тим менша шкода, - потішив я й усміхнувся.
– Але я хотів його бачити, приглянутись йому цілком зблизька.
– А я тобі перешкодив. Правда?
– питав я і вдивився в його дитинне лице й дуже гарно закроєні її уста. Він не відповів. По ньому було видно, що не хотів заперечувати моїм словам, але не хотів і признати.
– Може, вже й не побачу більше такого, - сказав, ніби вибачаючись.
– А цей був такий дрібнесенький, а такого ще я не бачив, шкода.
– Правда, то велика шкода, - відповів я з уданою повагою.
– Що ж робити? Не одного шкода. Ще будеш їх бачити досить, поки покінчиш школи. А тепер скажи, коли вертає твоя сестра Маня?
– Маня?
– (І знов той гарний задуманий погляд).
– Маня, хлопче, сестриця твоя.
– Маня верне, вже, може, незадовго.
– Сама?
– Я не знаю. Я лиш хочу, щоби вона вже швидко вернула, - відповів він.
– А то чому?
– Бо вона мені помагає в науці. Братів нема, а я часом не знаю, як виробляти математичні задачі. А вона мені часом показувала. Але я б і так хотів, щоб вона вже вернула.
– Любиш її?
Він усміхнувся мило.
– Люблю, - відповів щиро, схиливши по свойому звичаєві головку в один бік.