Через кладку
Шрифт:
– Отже, бачиш. А пан Янко не приїде?
– Не знаю. Але вона приїде. На суботу маю я мати математичну задачу.
– Трудна?
– Я пробував зараз, як професор завдав, і трудна. Але потім я її виробив.
Я усміхнувся.
– Ти, бачу, жвавий хлопець. Але, - додав я, - як ще колись трапиться тобі така, що не зможеш її і «потім» виробити, то прийди до мене. Я тобі поможу.
Він заперечив головою.
– Що ж, не хочеш?
– Я її може прецінь сам вироблю, - відповів.
– То й добре, - відказав я.
– А до сестри не пишеш?
– Лиш раз писав. Але сьогодні, може й зараз, буду писати.
– Лист?
Він заперечив головою.
– Що ж?
– Щоденник, - відповів таким наголосом, неначеб я мав про те вже знати. Я зчудувався.
– Щоденник, ти? Хто це тебе навчив?
– Маня. Але я щоднини не маю писати, лише тоді, як щось маю до записування. Ви не знаєте?
– Ні, товаришу, не знаю. А що ти сьогодні, наприклад, запишеш?
Він поглянув на мене, заклопотаний, а я, відгадавши його дитячі думки, сказав:
– Про павучка?
Він спустив очі вдолину й мовчав. «Чисто Манина вдача», подумав я.
– А про мене запишеш що коли? Він почервонів.
– Як прийду до вас з математичною задачею, то тоді запишу. А тепер...
– Тепер ні. Я розумію, - відповів я, усміхаючись.
– Отже, гляди, приходь. Все одно, чи я тобі поможу в задачі, чи Маня, ти приходь.
Я подав йому через штахети руку, котрої він несміливо доторкнувся, а відтак відбіг.
Через три тижні нічого, крім дощу, мряки й сухої притуплюючої урядової праці. Хоча я й переходжу щодня по чотири рази попри дім Обринських, про неї я нічого не знаю. Вернула? Ні? Не знаю. Навіть малого Нестора не бачу. Мабуть, ходить пильно до школи, а вернувши, поринає в своїх задачах, щоб їх самому виробити, - і його не бачу. Ба ні, раз таки бачив. З підкоченими аж по коліна шароварками - я бачив його, вертаючи додому в обідню пору, як ходив у саду в високій траві босоногий, і шукав чи не за яблуками. Коли я поздоровив його з дороги, він став і дивився за мною, мов хотів щось мені сказати, а відтак, не рішившись, не сказав нічого. Отже, й він ні.
Сьогодні третя днина, що дощу нема, небо одяглеся синявою, а сонце аж припікає, дарма, що кінець вересня. Вернувшись з проходу в лісі, де щохвилі мусив лицем стрічатись з павутиною, що простягалася від смереки до смереки, я кинувся в своїй кімнаті на софу й лежав, випочиваючи. Не довго лежав я так, коли оце чую під одвертими вікнами моєї кімнати, в зільниіку, голос матері.
– Що ти тут шукаєш, хлопче?
– питала когось.
– Загубив що, чи що? І куди ти перейшов? Чи не через штахети?
– Через штахети, - відповів на моє превелике здивування голос Нестора.
– Так, я добре відгадала. Та стережись, щоб я тебе більше тут не бачила. Коли що будеш потребувати, то знай, дорога до нас через хвіртку, а не штахетами передрапуватись. Розумієш?
Мовчання.
– А тепер іди!
– Я до пана Олеся.
– обізвавсь знову голос малого. І тепер, схопившися, я став на рівні ноги. В першій хвилі хотів я через вікно до нього вихилитись, але, обміркувавши, що краще побалакати з хлопчиною на самоті, я здержався, подаючись на хвильку назад від вікна, тим більше, що слова й інтонація голосу моєї матері, які зачув я саме в тій хвилі, заставили мене мимоволі перебрати роль підслухуючого.
– Чого тобі до пана Олеся? Може, по цвіти для твоєї сестри?
– говорила вона з роздразнюючою гостротою.
– Цвітів нема.
– Я не по цвіти, я до пана Олеся.
– відчувся шовковий дитячий голос у відповідь.
– По цвіти, кажу, - наставала мати на своїм.
– Не вмієш говорити? Та все одно, що скажеш, я знаю, чого ти прийшов.
Мого сина нема вдома, іди!
«Мамо!
– вирвалось тут глухо з моєї груді.
– Мамо!» - а далі й завмерло. Що мав я робити? Вихилитись у цій хвилі вікном і понизити її перед дитиною, виказавши себе, що «дома»?
Цього я не міг. Не міг так само й знести, щоб вона накидалася обидливо на невинну дитину, що й без того десь з своєю несміливістю боролась, поки з'явилася тут. Хвилину я вагався, під час тої хвилини чулося з-під вікна дальше:
– Ти не чув, що мого сина нема вдома? Мій син не для вас. Затямте це собі всі. Всі що до одного, раз на все!
Тепер я вже не вагався. Я вже знав, що роблю, і так, як стояв, я вийшов у город, опиняючись несподівано між ними. Мати станула, мов укопана, почервонівши аж під сиве волосся, побачивши мене. А малий Нестор, з побілілими устами й очима широко створеними, кинувсь з усім дитячим довір'ям до мене.
– Я лиш до вас, пане Олесь, не по цвіти!
– виговорив він насилу, поборюючи по-мужеськи плач.
– Лиш до вас хотів, - і з тим обернувся, щоб відійти. Одначе тут я заступив йому дорогу.
– Я знаю, що не по цвіти, ти мій гарний, гарний товаришу. Знаю надто добре, що не по цвіти.
І майже не тямлячись, з якогось жалю, що прокинувсь у моїй груді, я притягнув малого до себе й притиснув до своїх грудей.
У тій хвилі розсміялася моя мати. О, яким морозячим, до сеї хвилі незабутнім мені сміхом. І не поглянувши на мене ні одним поглядом, відійшла без слова попри мене в хату.
Ми остались самі.
Малий держав мене судорожно за руку й глядів незрозуміле великими вогкими очима на мене. Коли моя мати відійшла і її не стало видно, я схиливсь над хлопцем і спитав:
– Що тобі, Несторко? Ти задачу хотів? Ходи, я поможу. Ось сядемо собі там під деревом на лавку перед столиком, і я покажу тобі.
Та тут він заперечив головою.
– Не задачу.
– сказав він, і нараз несподівано усміхнувся.
– Не задачу, пане Олесь, але ось що.
– І сказавши це, він витяг спішно малесенький нотес [20] з бічної своєї грудної кишені й показав.
– Маня привезла, - сказав щасливим поглядом.
– Ще як приїхала, і я приніс вам показати. Досі був дощ, вас не було в городі, і я тому сьогодні прийшов, не хотів довше ждати. Але не по цвіти, - впевняв з вибухаючою враженою амбіцією.
– Ми маємо свої. І Маня також привезла великий букет від пана Янка.
20
– Нотес - записна книжка.