Через кладку
Шрифт:
– Був і вернув уже, - відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.
– Не добре випала прогулка?
– спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.
– О, щодо того, то навпаки!
– відповів я, усміхаючися.
– Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради консемвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону
Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.
– Там у лісі, в товаристві.
– тягнув я зворушено дальше, - бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від'їзду мого батька, вернув і прийшов. сюди!
Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.
– З нею, - сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:
– З Дорою?
– О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію?
– відповів я.
Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над «мрією», чимраз більше німіла під її впливом.
– Вас давно не було в наших горах.
– перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.
– Це правда, - відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, - і за кілька місяців їх знов покину.
– Чи справді?
– спитав я, прикро вражений.
– Через що?
– Так. Я йду на становище.
– Як то?
– спитав я вдруге, не зрозумівши її.
– А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.
– Хто вас до того всього силує, панно Маню?
– спитав я похмуро.
– До чого?
– спитала.
– Іти за виховавчиню.
– відказав я з нетаєним невдоволенням.
– О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, - відказала майже з захватом, - тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов'язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче, і...
– І з душею, повною ілюзій, розуміється, - докінчив я.
– Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім.
– У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я?
– докінчила вона замість мене майже весело.
– Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
–
– Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
– Ну, щодо консеквенції.
– обізвався я, - то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді людей до розпуки.
– Чи справді вона така в мене поважна?
– спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
– Таке моє пересвідчення, - відповів я.
– А я часом сумніваюсь в її витривалості.
– сказала вона півголосом.
– В якім напрямі, панно Маню?
– О, це відноситься чисто до мене самої.
– Як то?
– А так. Є дещо в людині діюче, і дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче.
– сказала, уникаючи мого погляду.
– Отже, боротьба в нутрі проти себе!
– сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
– Я боюся, - сказала вона.
– Чого, Маню?
– Що як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження.
– Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню?
– спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
– Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю.
– А далі: - З моїм від'їздом буде все добре.
– Що буде добре?
– допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
– На чужині буде добре.
– І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
– Ви того таки певні?
– Так, пане Олесь.
– У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, - обізвавсь я.
– Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас.
– І тоді?
– спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене.
– Тоді?
– повторила ще раз ледве чутно.
– Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але, - додав я лагідніше, - покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
– Для мене вона була болюча.
– відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: - Я вижидаю часу від'їзду в чужину, мов спасення.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.