Через кладку
Шрифт:
Вже під час її оповідання, проходжуючись по кімнаті, я був успокоївся. Відгортаючи лиш раз по раз нервово волосся з чола, я обвинувачував себе гірко, що був сам один всьому винен, і через свою неосторожність стягнув ще більше знеохочення до невинної дівчини, її біле лице з молодими очима виринуло живо перед моєю душею, і я мов чув її потрохи альтовий голос, як, зворушений, впевняв мене: «Я вижидаю хвилини від'їзду в чужину, мов спасення!»
Не зараз ще на все оце материне об'явлення я обізвався. Ще мали ми й будучність перед собою (думав я), а з тим - і час. Ще не стратили ми нічого, хоч і як прикро укладались події. Одначе. Час?
– обізвався тут же якийсь глумливий голос у мені. Саме той час міг статись для мене горем.
Проходившись ще якийсь час по кімнаті, я врешті обізвався.
– Я не буду сперечатись з вами, мамо, щодо змісту листа панни Обринської, і не буду його ані оправдувати, а ще менше - боронити. Скажу хіба лише те одне, що писала його невинна, талановита, з душею, переповненою мріями, дівчина, яких не часто стрічаємо. Дівчина, в котрої є непогамована жадоба до розумової праці і взагалі акції і котра лагодиться до життя способами, які їй, в її окруженні й світі, можуть бути лиш доступні. Оскільки я її розумію, то життя й світ для тої дівчини - це ніби якийсь великий храм, до вступу котрого треба приготуватись неначеб подвійно. Раз для вимог самого, чистого, матеріального биту - існування, а друге для якогось другого світу, котрий вона ставить вище, і для котрого треба видосконалитися краще. Що її в тих подвійних світах стріне, вона не знає. А йде вона в них з душею, повною ілюзій та надій, мов з білими леліями. До одного - свідомо, до другого - з зачиненими очима. Перед чим спиниться, які здобутки збере, яку розвине акцію, лежить у тайні часу, і ніхто їх з нас не знає. А щодо мене, мамо, не скажу навіть, чи женюся з нею, ба чи й взагалі коли в житті оженюся, бо цього цілком не маю тепер на меті. Переді мною ще така сила праці, що довгий час мушу відстати від своїх інтимних бажань. А щоб ви вже цілком не зворушувались ні мною, ні моїм щастям, то скажу вам, що дівчина, котрою ви так надмірно займаєтесь, витрачаючи силу на її осуд і поступування, уступається нам усім з дороги й від'їздить на неозначений час у чужі сторони.
– Справді, Богдане?
– кликнула Дора, і крізь її голос відчув я невтаєне вдоволення.
– Так, Доро.
– Куди і в якій цілі?
– допитувалася далі, немов порозумівшись чуттям про те питання з матір'ю, що по моїм об'ясненню сиділа мовчки й ні одним запитом про дівчину не думала «понижатися».
– Куди - не знаю. Але щодо цілі, то йде за виховавчиню в ліпший і, як міг я догадатися, заможний дім.
Від противного кінця столу роздавсь здавлений сміх матері, а Дора, підсунувши брови високо вгору, спитала, протягнувши голосом:
– І оце-то все, Богдане?
– На таку молоду дівчину, котру не виганяють матеріальні злидні з дому, а сама одна чиста внутрішня сила - все. Чи може б ти на більше змоглася?
– Нехай мене господь боронить, щоб я бралася за таку проблему, котрої закінчення непримінно: старе панянство, - відповіла й здвигнула раменами вгору, мов її діткнув мороз.
– Отже, бачиш, - сказав я і почав якнайспокійніше крутити папіроску.
– Коли виїжджає? Не можна б мені там ще зайти?
– Не знаю. А щодо виїзду, то останеться, здається, аж до різдвяних свят. Зрештою, розвідайся. Я ледве чи там ще буду.
– То ви вже попрощалися?
– спитала дівчина і аж прошибала мене очима з цікавості.
– На цей раз - уже.
Я скінчив свою папіроску і вийшов мовчки в сад.
Надворі знявся вітер.
Місяць стояв ясний і вповні, в саді було видно, мов уднину, лиш опале листя відзивалось під ногами, а верхи дерев колисались легко.
Я приступив, мов притягнений таємною силою, до білих штахет і задивився через хвилю в сад Обринських та на освітлені вікна їх дому. Що діялось за тими вікнами? Що діялося в душі дівчини?
Нічого мені не відповіло.
Дерева хитались, і там злегка, за ясно освітленими вікнами, показалась раз стать пані Обринської, - і більш нічого. Одне вікно в другій кімнаті було відчинене. В ній не було нікого видно, лиш що була освітлена. Я дивився, мов загіпнотизований, - і ждав. Шум дерев, кругом тишина, небо засіяне зорями, в серці смуток і я - сам. Нараз дитячий спів, голос Нестора, в супроводі ніжного акомпанементу фортеп'яна, а далі той легенький голос строфою одної старої гарної пісні пестить, обнімає.
Луна далеко в гори мандрувала, Бо при курищах співали поганці. Але хто скаже, які сльози лляли Взяті в неволю християни-бранці?!. Але хто скаже -(тут прилучився голос Мані)
які сльози лляли Взяті в неволю християни-бранці.Я відвернувся.
Ті два голоси - м'які і непоборні силою своєї невинності, стали одним, і - гнали мене звідсіль.
Зсунувши капелюх на очі, я перейшов сад, покликав свою велику собаку й пустився в сторону ніччю, звідки мав над'їхати батько-мужик.
Перед двома тижнями мав я ще батька, а нині його вже нема. Несподівана й нагла смерть звалила його, мов блискавиця, додолу, і він вже більше не піднявся. Страшна була та хвиля, в котрій я про все переконався. Страшна, незабутня. Раз, що втратив я свого найщирішого приятеля, а друге, що бачив уперше свою матір в потрясаючім жалю. Ніколи, здавалось їй, не могло того сильного «мужика» щось тяжке постигнути. Ніколи. Відповідно до її вимог від нього за життя, повинен він був навіть із самих обіймів смерті власною силою спастися. А коли замість того він перед її і моїми очима впав без слова додолу, мов дуб-велетень, захитавшись лиш разів кілька, - її жаль і розпука були неописані. Неначеб уперше по майже двадцять кількох роках пожиття з ним потрясла нею свідомість, що вона посідала його, і що може не все була для нього така, яка повинна була бути.
Кидаючися мені від часу до часу з жалем на груди, відзивалася в потрясаючому болю, вихлипуючи, що ніколи не буде вже більше він її, і хоч би тіло його й кров'ю своєю хотіла обудити, він до неї не поверне. Коли ж ми вернули з його похорону, і вона по раз перший переступила поріг його спорожненої кімнати, обняла мене судорожно за шию та, віддаючися повному гіркому риданню, заблагала, щоб я не опускав її ніколи, щоб прирік це ось тут у його кімнаті, де ще дух його перебував і є свідком її просьби, що - «ніколи!» - бо я один лиш у неї на світі по нім - її!
Я зрозумів її жалем, а також і гризотою совісті розриту душу, й успокоїв, прирікаючи не опускати її ніколи.
І тепер ми самі. Ходимо, мовчимо, працюємо, і неначе мовчанням тим бережемо між собою духа його, котрий, як нам відчувалося, від голосних слів і розмови мусив від нас відступити чи не на все.
Від часу до часу мати втирає мовчки сльози, роздає з Дорою грубі милостині за «душу». А в мене мов душа до всього зовнішнього зачинилася й нишпорить за чимсь у минувшині, де він жив ще ясним і здоровим, розпещував одинака по широкій своїй вдачі, неначе несвідомо напам'ятував той час для споминів улюбленому синові на пізніше, де не зможе його вже живим чуттям обдавати.