Через кладку

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Добродій Олесь!
– сказав й усміхнувся, зближаючись до мене.

– Несторе, хлопче!
– кликнув я.
– Це справді ти?

Це був справді він. Пізнав мене в останній хвилі по голосі, по котрім був би мене пізнав і в товпі «тисячів».

– Я ж трохи музика, - додав, мов вибачаючись за свої слова.

Я, врадуваний такою несподіваною стрічею, поставив колишньому любимцеві нараз кілька питань. Питав, що робить, як поживає, що взагалі з усіма діється, а він відповідав. Поважно, спокійно, більше тихим голосом, усміхаючись одним кутиком уст, між тим коли я ні на хвилю не відвертав очей з того вимужділого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне. Слово по слові плили питання,

і він так само відповідав. Він мені писав, хоч, може, його письма й не доходили до мене. Повідомив мене, як здав матуру, а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної відповіді, не обзивався більше. Тепер лагодиться він, не тратячи ні одної хвилини, до штатського іспиту, щоб, маючи їх раз за собою, якнайскоріше вступати на урядову службу.

– На яку?

Він назвав. Це була одна з найповажніших інстанцій, що вимагала багато праці й студій, але, як поясняв, його туди тягне.

– Увійдеш в еліту [29] і урядництва, - закинув я, а в душі подумав: «Ти ж аристократ», а по хвилі додав: - А де ж твоя сестра?

– Маня?
– спитав він і поглянув на свій годинник.

– Так. Вона.

– Перебуває все в панства Маріянів. Але, - додав квапно, - лиш доти, доки не почну побирати, вступивши в службу, платні. Тоді зараз мусить вона до нас вернути. Це моя найкраща мрія.

29

– Еліта - вибране коло, цвіт.

– А доти?
– опитав я.

– Доти буде мусила перебувати між чужими. Зрештою, - додав, - це ще не певне, може, й скоріше верне.

Говорячи, ми вийшли з книгарні. Він став прощатись.

– Куди?
– спитав я, що мав охоту перебувати довше з колишнім любимцем своїм.

– Власне, до неї, Мані. Сьогодні з полудня вона тут. За годину виїжджає, а щоб могла побути довше з матір'ю, я пішов замість неї поробити закупна для неї й її учениці і спішусь вертатись. А ви, добродію?

– О, я залишусь тут ще днів кілька. Зайди, зайдіть до мене.
– І я назвав йому свій готель.

– Радо, як буду мати час.
– сказав.

– Або що?
– спитав я.

– Я дуже зайнятий студіями. Крім того, даю лекції, вправляюсь сам багато в музиці, і через те. Я зрозумів.

– То вступіть, коли зможете. А їй, т. є. вашій сестрі, поклоніться від мене.

Він підняв капелюха. Я побачив біле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрасті з його нижчою, трохи обгорілою партією лиця, і кілька хвилин пізніше я стратив його в очей.

«Гарний виробився, дуже гарний, - думав я, - не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усміхом і тим самим виразом молодості в очах.» І вже не опускав мене образ молодого чоловіка і спомин про неї того дня.

Точно в два дні по тім він з'явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене підходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокійно-вижидаючий і з тонкими, трохи опаленими руками музики.

– Отже, тепер приготовляєтесь до іспиту, - спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останні роки його в гімназії, подаючи йому папіроски, за котрі дякував, вимовляючись, що не курить.

– Чи ви належите до якого академічного товариства?

Я не міг через ту його, хоч і яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокійні очі і на її уста, вимовити, як колись: «ти».

– Аж тепер буду мусив.

– Чому кажете мусив?

– Бо не заповідаю собі з того багато хісна ні для себе, ні для других.

Я зчудувався. Чогось подібного не сподівався з уст щойно

чи не вчорашнього матуранта почути. Він говорив спокійно, з повною свідомістю того, що говорив.

– Я волів би ніде не належати й незалежно працювати так.

Я видививсь на нього.

– Це ж літа свободи, а в нас, на Русі, заразом і т. зв. Drang- і Sturmperiode, [30] в котрі вступаєте. Вживіть тепер своєї молодості, пізнайте життя. Вам ті літа остануть у пам'яті.

Він усміхнувся. Цей його усміх був той сам, що в його дитинних літах - молодий і також дитинний, що розкривав його чисту душу.

– Що я можу дати тепер, себто як академік, свому народові, - спитав, - коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще під властю свого власного буття, себто буття розвою одиниці. Значить, тепер я ще нічого не годен дати й не такий ще, щоб міг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусім своїй сестрі!

30

– Період «натиску й бурі» (нім.).

– Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гір, що був і дитиною, любив самоту й не любив поділятися. Він всміхнувся.

– Окруження, а до того невідповідне, перешкоджає в думанні, - відповів.
– Я дійсно ще й тепер під тим взглядом не дуже змінився. Але свого життя й своєї молодості я помимо того для себе не задержу, те знаю й відчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого віднайти. В товаристві я буду мусити передусім стати політиком, а я не хотів би дати в себе вмовити і напрям, котрий маю полюбити; а там буду мусив зараз щось позитивне заявити, до чогось рішитись.

– Ага!
– закинув я, пригадуючи собі миттю малого Нестора, що сам хотів свої задачі виробляти.

– Я б передусім хотів свою власну культуру на підставі сили особистості й на рівні вищого її розуміння виробити, а роздроблюючись по різних напрямах, особливо ж - політичних, я б ледве чи дійняв того цілковито.

Я поглянув на нього. Він видавсь мені чимсь визначний і, розуміється, не знав нічого про те; був скромний.

– Політика, - тягнув далі, - сотворила неможливі партії. Я не знаю, може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я між ними сам. Але мимоволі мушу згадувати слова одного письменника, котрий казав, що, хотячи щось зробити, треба станути понад партії, що ми виховуємось політичне чи не найбільше, і через те вмовляються партії у все, де їх і цілком немає, й багато нашого безголов'я й горя треба приписувати спустошенню через політику. Тому я кажу, що хочу передусім доглядати свою власну культуру, культуру одиниці.

Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям міг би зробити на чужого враження великої дитини, а відтак обізвався:

– Може, ви маєте в смислі своєї теперішньої особистості слушність, але мені здається, що ні.

– Може й ні, - відповів він.
– Та про це рішить досвід і розвій його власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва в дорозі до розумового життя. Переді мною стільки праці й науки, що коли б лише часу стало, а спішитись з нічим не хочу, хоча я.
– Тут він мов сам над собою всміхнувся, - маю час. Я люблю глибінь кожного вчинку й постанови виміряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє мене мій брат Василько, коли ми, розгонившись у диспуті, іноді й сперечаємось. Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй стороні, доказуючи, що з мене не виробиться ніколи тип, а залишусь одиницею з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці, і на тім кінчаємо звичайно свої дискусії.