Через кладку
Шрифт:
– Ага, ваша сестра!
– закинув я з уданою байдужністю, - чи вийшла замуж?
– Ні. Але може рішиться тепер.
– Так? Має поклонника?
– Має. Але вона чудна, хоч я її розумію. Вправді, - додав з комічною повагою, - я не був досі ще ні залюблений, ні заручений, але я її дуже добре розумію, що видатися за чоловіка на ціле життя, котрий не має з нами поза границями особистих потреб нічого спільного, тяжко.
– Не любить його?
– спитав я.
– Любить, здається. Але він не українець, а германин.
– Здається?
– повторив я, спиняючись лиш на тому одному слові.
– Так. Бо не говорить про свої почування ніколи, хоч я й те розумію.
– Ви, здається, свою сестру дуже добре розумієте, - сказав я мимоволі чомусь зачіпливо.
Тонка вдача молодця відчула це, бо, покраснівши ледве замітно, сказав з притиском:
– Справді. Свою сестру я дуже добре розумію. Їй і завдячую більшу часть свого виховання.
– Помимо того, що перебувала стільки між чужими?
– закинув я.
– Так. Для своїх вона має все час. У часі, коли не могла до нас сама приїжджати, писала мені, а її листи були нам дуже дорогі, особливо мені. Тепер приїжджає до нас частіше. О, коли вона в нас, то тоді дуже гарно!
Вона!
Він сказав це так гордо й з такою певністю, що я вірив. О, я вірив! Вони, ті Обринські, всі мали в собі дар вірити в себе обопільне й любитися. Мені стало зараз від його слів зависно, і я питав далі:
– Ну, а з поклонником що?
– Не знаю. Здається, заручиться. Він її любить, і мати за тим.
– А вона сама?
– Вона бореться. Каже, що хоч і чує, що з ним особисто змогла би вижити добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за нього, того колись пожалує. Одного разу навіть мене просила, щоб я, наколи б вона справді рішилась за нього вийти, цього ніколи не допустив за жодну ціну, за нічого в світі. В неї є, каже, такі хвилі, котрі їй ясно віщують, що вона свого кроку, хоч би й зробленого тепер у любові, колись тяжко пожалує, і я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима.
– Трудна рада, - сказав я, а потім додав: - А ви?
– О, я відраджую їй. Нащо їй віддаватися? Я буду її сам удержувати. Василько бере маму, а я заберу її. Я всміхнувся.
– Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалізувати, хіба десь аж за кілька років.
– Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрій, котру в душі плекаю. Я поділю своє життя на науку, працю й музику. І відчуваю, що те, що постановлю, виконаю.
Так і подібно балакали ми ще, а півгодини пізніше він попрощався. При відході я просив його, як змога, відвідати мене ще раз на часок перед моїм від'їздом.
Він хвилину завагався, поки обіцяв свій непевний прихід. А по його віддаленню я своїх слів пожалів. Нащо просив я його, щоб ще відвідав мене? Чи не піддавсь я потайному голосові серця - почути знов дещо про неї, що відповіла мені колись на моє питання, з чим оставляє мене на будучий у: «Ви не знаєте?»
Справді. Я ж сам знав. Знав незламну волю своєї деспотки-матері, знав і мрії про студії й самостійність - і міг з тим починати, що хотів.
Але Нестор, може, не прийде. З його істоти било стільки повздержливості й того, що вона назвала слушно «самітністю й дивацтвом», що я був майже певен, що він не прийде, й успокоївся.
І він не приходив.
Сам я обхопив всею душею цього молодця, в котрому відчував я якусь будучу поважну силу, відчув чистоту й непорочність душі його, хоч молодого ще, але майже укінченого вже характеру. Він починав те зреалізовувати, що колись заповідав малий Нестор своїм поступуванням й почуванням. Я залюбився в нім, мов молодець у молодій дівчині.
А вона? Що виробилось з неї? Чи її судьба вже готова?
Він, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрілим. А вона? Які здобутки в неї за всі ті часи, що ми бачились? Га! Хотів би я станути перед нею й помірятись з нею в чім-то. Хотів би! Але вони обоє несвідомо любов'ю своєю зв'язалися проти мене. Зв'язались нерозривно.
Три роки минуло з того часу, а півроку, як живу я вже в столиці урядовцем гарного рангу - звідки правдоподібно не рушуся.
Про Обринських, як і давно, не зачуваю нічого особливого, хоч раз здибав Василька гарним елегантним офіцером, а разів кілька й брата його молодшого, Нестора. Посліднього я вже здалека пізнавав. Високий і тонкий ростом, ішов рівно з трохи піднятою головою й легко примруженими очима, як це бачимо іноді в деяких короткозорих. Чи був уже й він короткозорий? Я не знав; чув однак, що він з незвичайною повагою віддається своїм студіям. Минаючи й пізнаючи мене, він неначе вертав думками з іншого світу й усміхався. О, який милий був той усміх для тих, котрі його ближче знали. Скільки тепла крилось у тім усміху. Скільки щирої скромної ввічливості! Одначе лиш на недовгі хвилини ставав до розмови, в котрих відповідав на мої запитання або ставив їх сам, і то лиш дотично мого або моєї матері поводження. Відтак відходив спішно, залишаючи мені по собі на спогад в уяві вид свого гарного білого чола, очі й усміх своєї чистої душі.
(Майже рік пізніше).
Нестор був уже по штатських [31] іспитах і вже початкуючий урядовець, як застукав одного разу до моїх дверей. За кілька день мала відбутися його промоція, й він був би рад бачити між іншими запрошеними гістьми й мене. На превеликий жаль мій, я мусив йому за запросини до врочистої церемонії подякувати. Службові обов'язки не дозволяли мені саме в той день віддалятися з уряду, хоч і як радо був би я сповнив його бажання. Він виглядав вдоволено і впевняв мене, що для нього не буде кращої хвилі, як оця, в котрій його старенька ідеальна мати і його сестри будуть при тій церемонії присутні, особливо - мати.
31
– Штатський - державний.
– А тепер що?
– спитав я його, як колись, коли довідався, що мав уже нижчі школи за собою.
– Відбудете яку подорож?
Він похитав головою.
– Борюся з собою. Маня й мати намовляють виїхати з ними в гори в колишню батьківщину, щоб, як кажуть, відпочив я з науки трохи, а я не рішився ще. Будучи раз у розумовім розмаху, я б волів залишитись за той час удома й забратися до дальшої праці. В мене, окрім обов'язкової поважної науки, що ще не один рік моєї свободи й волі поглине, є ще багато й іншого діла, поминувши урядову працю й дорогий мій інструмент. Але, зрештою, - додав і якось любо усміхнувся, мов усміхнувся до своєї душі тайком, у котрій спочивала лиш йому знана тайна, - ще не знаю. Відколи ми з гір випровадились, я пробував там лиш один раз літом, а й то коротко, дарма, що не один раз, тут уже, бажалося кинутись у траву під смереки, простягнутись і глядіти, випочиваючи, за хмаринками на синьому небосхилі.