Через кладку
Шрифт:
І вона приходила до нього.
Раненько, того дня, поки його винесли і коли майже нікого коло нього не було, вона ввійшла сама легким, ледве помітним кроком і зблизилася до нього.
– Отче мій!..
– прошептала й схилила на хвилину свою голову на його груди. Відтак несподівано побачивши мене, що стояв за високими цвітами олеандрами, що окружали його, вона, неначе вибачаючись, що «посміла», сказала стисненим голосом, що прийшла, бо він був добрий. І стиснувши мені мовчки руку та поставивши галузку зеленої смеречини (улюбленого його дерева) йому покірно в ноги, склонилася перед ним глибоко і вийшла з кімнати, мов не була.
Непогода, осінні
Кількаденний побут у дощі і сніговиці в глибині в горах, в урядових справах. Тут і там розмови з гуцулами, захват поодинокими з них і осіннім краєвидом, фізична втома, - і поворот додому. Вдома з привітом враз нові прикрості. Відкриття матір'ю якихось батькових довгів, вибух поновного огірчення проти його особи, настрій її - mol, [26] а в мене комісійні наслідки - простуда й недуга.
26
– Смутний, м'який (лат.).
(Впосередині грудня).
Зима й білість.
Я реконвалесцент, і ще не виходжу з хати. Вокруги мене щось вроді нудьги, а на душі двояко. Сумно й хвилями радісно. Визираю тужливо крізь своє вікно та через сади до неї. Не бачу її. Не бачив навіть віддавна. Вона живе в мені тепер якоюсь мрією, за котрою розпирає туга груди, котру не годен я осягнути, а котра загарна, щоб з нею розставатися. Дивлюся в вікно й не можу від того, що бачу, відвернутися, хоч воно звичайне, спокійне, тихе. Сніг падає густо, грубими латками, потрохи скісно, але невтомно. В тім паданні є і втома. Гарна якась резигнуюча втома. Так дивлюсь я довго, аж приходить мені на думку, що, може, й вона визирає в тій хвилі вікном? Між нами деревина саду, білісіньким пушком вкрита, а повітря там надворі чисте й переповнене життєвою силою. Який він легкий, свіжий, чистить землю й усе, що на ній, а сніг лягає на все ніжно, білим пухом, нечутно, майже не дотикаючись. Ти, дівчино, он там за садами, з молодими очима, відчуваєш, що я ношу в грудях? Глибоку, неуступчиву тугу, що не хоче вспокоюватись, не хоче змінятись, як і ти, котру я люблю. Гори з лісами, як здавалось би на погляд, так не далеко, переповнені самою білою якоюсь красою, за котрою простяг би руки - і з'єднався з нею. Щось сміється в грудях і ридає. Що мені? Чи я істерик? Чи поет, чи хорий? Не знаю. Я - мужчина, сильний великий мужик навіть, а однак.
Клаптики снігу зсуваються, падуть і наростають повсюди, де падуть, грубою верствою. Десь погнались дорогою якісь сани, бо їх живі дзвінки добились і до мене, перебігли своїм звуком через душу, поздоровили й умовкли.
Я лягаю на софу, заплющую очі, мов до сну, але я не сплю. Я віддаюсь самим мріям.
Між іншим: казав би запрягти коні, вступив би по неї, загорнув би добре, посадив обіч себе, як це роблять з малими дітьми, - і давай їхати! Білі сніжини били б нам у лице, а вона сміялась би. Десь хтось жене за нами, шоб нас перегонити, а я не даюся. З нею так гарно їхати. Коні летять, дзвінки товчуться на їх хребтах. А вокруги зима мовчить, біліє.
У двері хтось застукав несміливо, а коли я просив увійти, то вони отворились звільна, й увійшов, чи не всей укритий снігом, малий Нестор.
Увійшов, мов янгол, в мою тиху кімнату, потягаючи за собою широку струю чистого свіжого повітря знадвору, і - станув. З її устами, з її рисами лиця, а з своїми любими мудрими очима. Прийшов (знизився!) зарадитись в одній математичній задачі, котрої не міг розв'язати, хоч і як трудився над нею. Вислухуючи його та здіймаючи з нього верхню зимову одіж і шапчину, я говорив собі: «Чи не прибула оце вона в нім до мене?» Так. У нім була вона. Несмілива, замкнена, з непорочними устами - і говорила (як так часто давніше) про різні дрібні справи. Зразу про математичну задачу, а далі й про інше. Про те, приміром, як надворі гарно, як ліпилося чоловіка з снігу. Як у городі скакали сніжно-білі кролі з червоними оченятами проти годуючих їх рук, а відтак як казала осідлати свого коня й поїхала верхом просто в лице зимі з білими сніжинами, що зсувались і зсувались з неба й не хотіли губитися. Вкінці здивувалася, що я хворий, що не виходив чи не третій тиждень з дому й не знав, що вона точно за місяць виїжджає.
– Твоя сестра знає, що ти до мене зайшов?
– спитав я, переглядаючи з зацікавленням його письмо.
– Сестри нема дома. Ніхто не знає, - відповів і замкнувся.
– А в твій дневник записуєш багато?
– питав я далі.
– Ні. Може на різдвяні свята буду, - відтак, забравши мовчки свої книжки й убравшись з поспіхом, мов збираючись при тім ще подякувати мені, усміхнувся лиш, окинувши мене блискучими вдячними очима, вклонився і вийшов.
Пішов, а з ним - пішла й вона. Він мов павутинку якусь тче несвідомо між нами невинною рукою, і нам треба дуже обережно обходитися з нею, щоб не роздерлася між нами.
(По різдвяних святах).
Комітет, зложений з кращих членів нашого товариства, уряджує прощальну проїздку саньми в честь Дори, котра (ще не офіціально) заручена з паном К., виїжджає вкоротці зовсім додому.
Проект до проїздки слідуючий: їдемо саньми до управителя лісів, панства С., на чай, а відти, вечором, у місячнім світі (тепер - повня) дорогою, що веде самим поважним лісом назад. А тому що саме тепер стоїть уся деревина в інею (на що саме ждано), заповідається їзда лісом при місячнім сяйві чудово!
Я зворушений і перейнятий згадкою про проїздку, хоча, може, й цілком не буду брати в ній участі. Раз, що ледве чи саме тоді буду мати час, а по-друге, не знаю напевно, чи й вона там буде, чи взагалі! бачитись мені з нею. Побачу ще.
(По всім).
Днина була лагідна, спокійна, хоч дитину винести. Ціле товариство поїхало вперед, а я вибрався, аж вернувши з уряду, чи не о дві годині пізніше. Я їхав сам, скоро, не задержуючись ніде ні на хвилину, і приїхав саме, як зібрані тут гості кінчали чай.
При моїм вступі в кімнату піднявсь веселий гамір - привітання, і так господарі, милі гостинні люди, як і інші знайомі, обступили мене з запитанням, чому я спізнився. Вітаючись з одними, а відповідаючи другим, мої очі перелетіли по всій кімнаті, що була хоч обширна, а тепер повна гостей, майже тісна, шукаючи за Манею.
Вона була.
Стояла оперта коло якогось столу й розмовляла з сином господарів. Побачивши мене, а радше стрінувшись з моїм поглядом, її очі мов побільшились, мов не довіряли собі, заблисли радісно - і сховалися. Я, перебиваючись через веселий гурт, звертався здалеку до неї.
– Ось там бачу свою сусідку, панну Обринську, з котрою ще не привітався!
– кликнув я, вибачаючись рівночасно перед господинею, що зараз бажала мати мене побіч себе при чаю, до котрого вона щойно перед моїм вступом до кімнати забиралася і аж тепер діждалася «гарного партнера».
За пару хвиль я опинився перед молодою дівчиною. Вона була, як здавалося, поважно настроєна, ховала повний погляд від мене, однак подала руку.
– Ви верхом?
– спитав я, і мій погляд промайнув по її стрункій в чорну амазонку одягненій постаті, і такій же обведеній смушком шапочці, що лежала на столі обіч неї.