Черлені щити
Шрифт:
— Половці! — змертвілими губами прошепотіла Любава.
Ждан схопився на ноги, приклав руку козирком до лоба. Ні, на половців не схожі! Червоні щити за спинами, мечі при боках. Свої! Сіверяни!
Вершники помітили їх теж і рушили в долину.
— Не бійтеся — це наші люди! — заспокоїв жінок Ждан, хоча у самого серце билося тривожно. Кожна зустріч із незнайомими людьми таїла в собі небезпеку.
Незнайомці швидко наближалися. Ждан стрепенувся: попереду їхав Янь!
Янь теж був вражений.
— Ждане!
— А ти?
— Ну, ми трохи попатрали з князем Ігорем половців у степу і повертаємося додому! — не без гордощів відповів Янь. — Я сам своїми руками взяв у полон хана Обовли!
— Он як! Виходить, князь Ігор ходив у похід?
— Ходив. З князями Всеволодом, Святославом та Володимиром… А чого це тебе дивує?
— Та тому, що і я з походу. Був аж на Самарі з князями…
Він хотів запитати, чому Ігор не приєднався до Святослава та Рюрика, але вчасно прикусив язика. Яке його діло? Хай князі між собою виясняють це. Його діло — мовчати і жодним словом не обмовитися, що він полонив самого хана Коб'яка.
— О! — вигукнув Янь. — Ти повинен розповісти про той похід князю! Ось він їде…
З-за гори показалося військо. Стяг за стягом спускалося в долину до струмка, де вої напували коней і пускали пастися.
Під'їхали князі Ігор та Володимир.
Ждан схилився в поклоні.
Ігор окинув його бистрим поглядом, здивовано звів брови.
— Ти?
— Я, княже.
— А ті жінки? З тобою?
— Старша — моя мати, яку я вирвав з половецької неволі, а молодша — то Любава… З Глібова… Та дівчина…
— А-а, — якось непевно промовив князь, ніби силкувався пригадати, що ж трапилося в Глібові, хоча було видно, що пригадав він відразу все: і сварку з Володимиром Переяславським, і різанину в Глібові, і подальшу історію зі своїм конюшим, — пригадав — і насупився.
Хитрий, проникливий Янь помітив заминку в розмові і поспішив на допомогу:
— Ждан щойно з Самари та з Орелі, княже, — ходив з князями у похід на придніпровських половців… В Ігоревих очах спалахнула зацікавленість.
— Ось як! З чим же повернулися князі? Ждан у душі був вдячний Яневі. Він полегшено зітхнув і почав розповідати про битви на Орелі, про перемогу і полонення Коб'яка, багатьох ханів і значної частини їхнього війська.
Спочатку по Ігоревому обличчю промайнула тінь досади. Видно, ця звістка вразила його. Тепер скромна перемога за Мерлом над ханом Обовли у порівнянні з перемогою Святослава та Рюрика здалася ще скромнішою.
Однак він скоро прогнав цю думку… Як-не-як, а все військо Обовли в полоні, він сам теж, а головне — половцям не пощастило пошарпати сіверські села та хутори!
Коли Ждан закінчив, він гордо сказав:
— Перемога князів велика, але ми теж з перемогою! Не з порожніми руками повертаємося додому!
— Я знаю. Янь уже встиг повідомити… Я вітаю тебе, княже, і радію, що Сіверщину на цей раз, дякуючи твоїй хоробрості і хоробрості інших сіверських князів, оминула зла біда, — з почуттям промовив Ждан.
До Ігоря повернувся добрий настрій.
— Що ж ти тепер збираєшся робити? Куди мандруєш? Може, повернешся до мене? Мені завжди потрібні сміливі й досвідчені люди!
Ждан миттю оцінив великодушність князя. Це було прощення, і важило воно для нього немало. Але, кинувши погляд на згорблену постать матері і на засмучену Любаву, відповів ухильно:
— Княже, я вдячний тобі за доброту твою і при першій же нагоді стану до лав твого війська. Але зараз я не сам. Мати рветься у Вербівку… Невідомо, чи там після половецького погрому залишився хто… Однак вона хоче там поселитися…
— Там є люди, хоч і мало, — втрутився у розмову княжич Володимир. — Ідіть селіться! Я дозволяю… Це моя волость… І мені потрібні поселенці.
— Атож, ідіть селіться, — погодився Ігор. — Посем'я знелюдніло, і треба докласти багато сил, щоб воно знову стало многолюдним і багатим…
Ждан полегшено зітхнув, бо одержав остаточне прощення князя і дозвіл розпоряджатися своєю долею на свій розсуд. Він низько вклонився і заспішив до жінок, щоб заспокоїти їх і поділитися радістю: тепер вони можуть безбоязно селитися у Вербівці чи там, де захочуть.
4
Наступного дня, опівдні, коли сонце стало майже над головою, стомлені подорожні переправилися вбрід через Сейм, піднялися на гору і зупинилися.
Ждан одним поглядом окинув усю широку долину, де колись було велике і гарне село. Які довкруг знайомі з дитинства рідні місця! На видноколі, за Сеймом, темний бір, куди влітку та восени він бігав по ягоди та по гриби, а взимку їздив з батьком по дрова. Ось попереду вузький узвіз з обривистими глинистими стінами, де в норах гніздилися чорнокрилі щурі, на рівнині розкинулися поля, тепер занедбані, порослі бур'янами, а понад берегом ріки — левади. І всюди верби, верби — гіллясті, рясні, зелено-сиві. Недарма село назвали Вербівкою…
Ждан пізнавав рідне село і не міг упізнати. Що ж від нього залишилося? З землі стирчали чорні обвуглені сохи. Де колись стояли хати, повіті, клуні, там тепер здіймалися купи золи, порослі бур'янами, городи теж позаростали, перетворилися на пустища. І тільки де-не-де під солом'яними та очеретяними стріхами темніли маленькі, мов гриби, хижки, зведені спішно, невміло — аби перебути зиму.
Він знайшов свій город, що левадою спускався до самого Сейму, і сам собі не повірив: на місці їхньої чималої хати тепер стояла хижка і над нею з обмазаного рудою глиною димаря вився в небо сизуватий димок. За ворітьми опускав у колодязь свого довгого носа журавель, а біля нього біліла чоловіча постать…