Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Лейтенант кивнув:
— Схоже, що ви маєте рацію.
Річард подивився туди, де солдати обшарювали скелі і ліс у пошуках будь-якої ознаки Храму Вітрів. Навряд чи вони щось знайдуть.
Лейтенант Кроуфорд відкашлявся.
— Магістр Рал, якщо половина гори Кіммермосст, яка повинна була впасти сюди, не тут, то де ж вона? — Річард обмінявся з ним довгим поглядом.
— Це якраз те, що я хотів би дізнатися. — Світловолосий лейтенант переступив з ноги на ногу.
— Ну, не могла ж вона встати і піти, Магістр Рал. — Притримуючи піхви, Річард
— Мабуть, ви були праві, лейтенант. Можливо, розколина між горами була тоді глибше і зсув просто заповнив її, і все.
Лейтенанту сподобалася ця думка. Він відразу відчув себе впевненіше.
Сам Річард розумів, що це не так. Поверхня скелі виглядала досить незвично. Вона була занадто гладкою, немов від гори величезним мечем відрубали шматок.
— Тоді зрозуміло, Магістр Рал, — сказав лейтенант, — чому ми ніяк не можемо знайти цей храм. Він, напевно, похований глибоко під землею.
Річард пішов до коней. Докас і Іган не відставали від нього ні на крок.
— Я хочу піднятися на вершину. Хочу подивитися руїни.
Їх провідник по імені Енді Мілет чекав з кіньми. На ньому був простий одяг з коричневої і зеленої вовни, схожий на той, який мав звичай носити Річард. Його сплутане каштанове волосся звисало на вуха.
Енді був дуже гордий, що Магістр Рал попросив відвести його до гори Кіммермосст.
— Енді, я хотів би піднятися до руїн на вершині. Енді вручив Річарду вуздечку.
— Звичайно, Магістр Рал. Там немає нічого цікавого, але все одно я з радістю вам покажу.
Докас з Іганом сіли в сідла, і коні хитнулися під їх вагою. Річард теж застрибнув у сідло і намацав ногою друге стремено.
— Ми встигнемо повернутися засвітла?
Енді подивився на сонце, яке вже майже торкалося вершини гори.
— Враховуючи, як ви їздите, Магістр Рал, я сказав би — набагато раніше. Зазвичай важливі персони тільки перешкода для мене, але зараз мені здається, що я перешкода для вас.
Річард посміхнувся. Він пам'ятав по своєму досвіду те ж саме. Чим більш важливу персону він вів по лісі, тим повільніше вони йшли.
Коли вони піднялися на вершину, небо забарвилося багряними та золотими фарбами. Навколишні гори потонули в глибокій тіні, але руїни, здавалося, палали під променями західного сонця.
Витончені будівлі, нині зруйновані, дійсно здавалися частиною якогось великого комплексу, як і говорила Келен. Річард спішився і кинув поводи лейтенанту Кроуфорду. Будівля наліво від широкої дороги була великою по будь-яких мірках, але Річард подумки порівняв її з замками і палацами, які бачив, і прийшов до висновку, що вона ніяк не може бути частиною храму, Дверний отвір був порожнім. На одвірку ще подекуди збереглася позолочена різьба. Річард увійшов. Кроки його гулко відбивалися від стін. В одній кімнаті стояла довга кам'яна лава; в інший стояв кам'яний фонтан, куди, імовірно, зливалися талі води з вершини.
Просторий коридор, де уціліла майже вся стеля, провів Річарда повз кімнати, схожі на кролячі нірки, а потім розділився на два. Річард повернув ліворуч і дійшов до останньої кімнати.
Через порожні прямокутники вікон відкривався захоплюючий вид на скелю і оповиті сизим серпанком гори вдалині.
Тут паломники чекали дозволу ступити в храм. І поки чекали, насолоджувалися його видом через вікно. Якщо вони навіть не були б допущені в святилище, все одно вони поїхали б, несучи в пам'яті її образ. Річард майже наяву бачив те, що бачили ті, хто стояв колись біля цих вікон.
Це його дар сказав йому про це; пам'ять тих, хто володів Мечем Істини до нього. Річард знав це напевно.
Він міг уявити собі ту пишність, яку бачили звідси паломники. І чарівники давнини, серед яких могли бути і предки Річарда, сховавши в Храмі Вітрів магічні предмети і талісмани, теж, ймовірно, стояли тут і дивилися на храм.
Річард пройшов повз величні колони, заглянув у вікна казарми стражників, кинув погляд на сад, який був колись розбитий за напівзруйнованою стіною. Навіть притому що все тепер було в руїнах, він легко міг уявити ці будівлі у всій їх красі і величі.
Він встав посередині широкої дороги, яка перетинала руїни, і мимоволі зіщулився. Ця дорога ще гостріше, ніж будівлі, змушувала відчути відсутність Храму Вітрів. Колись вона вела прямо до нього.
Річард пішов вперед, уявивши собі, що йде до храму — Храму Вітрів, які, як йому сказали, полюють нього. Він ішов, майже відчуваючи життя, яка колись кипіло тут.
Але куди ж він подівся? І як його тепер відшукати? Де ж ще дивитися?
Храм був тут: Річарда тягло на те місце, де він стояв, немов його дар тягнув його вперед, додому.
Річарда різко змусили зупинитися.
Докас з одного боку, Іган з іншого схопили його під руки і відтягли назад, Річард глянув униз і побачив, що наступний крок призвів би його прямо в безодню. Стерв'ятники злетіли в повітря на двадцять футів прямо перед його носом.
Йому здавалося, що він стоїть на краю світу. У нього закрутилася голова.
Дорога повинна продовжуватися далі від його ніг; він знав, що повинна. Але там нічого не було. Храм Вітрів зник.
43
Дихай.
Келен видихнула субстанцію Сильфіди і втягнула в легені гостре, холодне повітря.
Шипіння факела і власне дихання здавалися їй громом. Але вона була до цього вже готова і спокійно чекала, поки світ довкола неї не повернеться до нормального стану.
За винятком цього все було не так. Принаймні не так, як вона чекала.
— Сильфіда, де ми? — Її голос луною відбився від невидимих стін.
— Куди ви бажали потрапити: Скарб Джокопо. Ви повинні бути задоволені, але якщо ні, я буду пробувати знову. — Ні-ні — не те щоб я незадоволена, тільки це не те, що я очікувала побачити.