Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів
Шрифт:
Келен згадала, що це було в точності те, що Шота обіцяла зробити.
Не дивно, що навіть чарівники рідко насмілювалися входити в землю Агада; куди їм було змагатися з Шотою. Але один чарівник дізнався про це з великим запізненням.
— Не можу сказати, що звинувачую тебе за це. Якби Володар підкорив тебе… Ну, загалом, я знаю, як ти цього боялася.
— Я в боргу перед тобою і Річардом. Річард не дозволив Володареві захопити нас усіх.
— Я рада, що чарівник не відправив тебе до
Келен говорила щиро. Вона знала, що Шота небезпечна, але в ній було і співчуття, якого Келен від неї ніяк очікувала.
— Ти знаєш, що він сказав мені, цей чарівник? — Запитала Шота. — Він сказав, що прощає мене. Уявляєш? Він дарував мені прощення. А потім попросив, щоб я пробачила його.
Вітер кинув волосся Келен на обличчя. Вона прибрала їх на і сказала:
— Досить дивно, якщо подумати.
— Четверте Правило Чарівника, так він це назвав. Сказав, що в прощенні є магія, у Четвертому правилі. Магія зцілення. Як у прощенні, яке даруєш ти, так і в тому, яке сам отримуєш.
— Я вважаю, цей поплічник Володаря хотів таким чином втекти від тебе. Як я розумію, у тебе був не той настрій, щоб його прощати.
Світло, здавалося, зникло у глибині нестаріючих очей Шоти.
— Він забув сказати слово «щире» перед словом «прощення».
42
Келен дивилася, як жінка-відьма знову зникає в похмурому лісі.
Виноградні лози, звисаючі зі скель, тяглися до господині, як ручні тваринки.
Вона сховалася в савані туману. Невидимі пташки сюрчали і свистіли там, куди пішла Шота.
Келен попрямувала до вкритого мохом валуна, який їй показала Шота, і побачила Сильфіду. Її срібне обличчя піднялося над парапетом. Келен ледь не шкодувала, що Сильфіда тут, неначе, якби Келен не змогла повернутися, нічого з того, про що говорила Шота, не відбулося б.
Як вона зможе тепер дивитися в очі Річарду і не кричати від муки? Як вона буде жити далі?
— Ви бажаєте подорожувати? — Запитала Сильфіда.
— Ні, але повинна.
Сильфіда насупилася, немов не розуміючи.
— Якщо ви бажаєте подорожувати, я готова.
Келен сіла на землю, спиною до Сильфіди, і підібрала під себе ноги. Невже вона повинна так легко з цим змиритися? Підкоритися долі? Невже немає вибору?
Думай про рішення, а не про завдання.
Так чи інакше, зараз все це вже не здавалося їй таким невідворотним, як було зовсім недавно. Рішення має бути. Річард би так легко не здався. Він боровся б за неї. І вона буде за нього боротися. Вони люблять один одного, і ці найважливіше.
Розум Келен був затуманений. Вона спробувала зосередитися і міркувати розсудливо.
Келен знала, що відьми зачаровують людей. Не обов'язково з поганих намірів; така їх природа. Людина не в силах змінити свій зріст або колір очей. Відьми зачаровували людей, тому що таким чином проявляла себе їх магія.
Шота до певної міри зачарувала і Річарда — його врятувала тільки магія Меча Істини. Меч Істини.
Річард — Шукач. Його призначення — знаходити відповіді на питання, докопуватися до істини. Вона закохана в Шукача. Він би не став так легко від неї відмовлятися.
Келен механічно зірвала листочок і почала відщипувати від нього шматочки.
Вона міркувала над тим, що говорила Шота. Чи усьому сказаному вона дійсно вірить? Розмова з відьмою почала здаватися Келен сном, від якого вона тільки що прокинулася. Можливо, положення все ж не таке відчайдушне, як їй уявлялося.
Її батько казав їй — ніколи не поступайся, борись з кожним подихом, до останнього подиху, якщо буде потрібно. І він би на її місці не поступився. Ще нічого не визначено остаточно. Майбутнє це майбутнє, і, незважаючи на все, що говорила Шота, ще невідомо, як буде.
Щось полоскотало Келен плече. Занурена в думки, вона грюкнула по ньому і знову взялася щипати листик. Є рішення, є. Повинно бути.
Коли вона грюкнула по плечу знову, її пальці наткнулися на кістяний ніж.
Він був теплим.
Келен вийняла ніж і поклала собі на коліна. Він ставав все тепліше і, здається, злегка тремтів. Врешті-решт він став гарячим.
Келен дивилася, як чорне пір'я заворушилися. Вони гойдалися і танцювали, наче під вітром. Келен заціпеніла. Повітря було мертвим. Не було ніякого вітру.
Келен схопилася на ноги.
— Сильфіда! — Срібне обличчя одразу виникло над парапетом. — Сильфіда, я повинна подорожувати.
— Добре, ми будемо подорожувати. Куди ви бажаєте відправитися?
— Люди Тіни. Я повинна потрапити до людей Тіни. За текучими обличчю пробігла брижі:
— Я не знаю такого місця.
— Це не місце. Це люди. Люди. — Келен вдарила себе в груди. — Люди, такі, як я.
— Я знаю багато народів, але люди Тіни мені невідомі. — Келен задумалася на мить.
— Вони живуть в степах.
— Я знаю місця в степах. До якого місця ви бажаєте подорожувати?
Назвіть його, і ми вирушимо. Ви залишитеся задоволені.
— Ну, це рівнина. Плоске поле. Ніяких гір, як тут. — Келен повела рукою довкола, але зміркувала, що Сильфіда може побачити тільки дерева.
— Я знаю кілька таких місць.
— Як вони називаються? Можливо, я дізнаюся назви.
— Я можу подорожувати до річки Каллісідрін.
— На захід від Каллісідріна. Люди Тіни — далі на захід.