Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

Перше Правило Чарівника: люди готові повірити будь брехні, якщо хочуть, щоб це було правдою, або бояться, що це виявиться правдою. Люди купували ці «ліки» тому, що хотіли жити.

Келен уявила, що б робила вона, якби захворів Річард. Напевно, у відчаї теж кинулася б до знахарів і шарлатанів. А раптом і справді допоможе?

Але насправді допомогти людям могли тільки вона і Річард.

Увійшовши до палацу, Келен відразу пустилася на пошуки Річарда. Біля відкритих подвійних дверей залу для офіційних прийомів вона зупинилася. Її увагу привернув голос Дрефана.

Стіл,

за яким зазвичай сиділи високопоставлені гості, зараз був заставлений запаленими свічками. По один бік столу стояв Дрефан, а по іншу прямо на підлозі сиділи слуги, чоловік п'ятдесят чи шістдесят. Вони слухали з великою увагою, оскільки Дрефан говорив про те, як зберегти і зміцнити здоров'я.

Келен теж послухала. Дрефан пояснював, що, засмічуючи тіло нездоровими думками і вчинками, людина сама відкриває дорогу хвороби, говорив про те, що треба правильно жити, правильно харчуватися і намагатися завжди бути в гармонії з природою, пояснював, що таке аура, як вона взаємодіє з тілом, що може її пошкодити, а що, навпаки, зміцнити.

Багато чого з того, що він говорив, здалося Келен цілком розумним, особливо коли він торкнувся питань харчування. Слухачі слухали з розкритими ротами. Келен була вражена, як йому вдалося зробити настільки складні речі доступними їхньому розумінню.

Люди дякували йому та казали, що до цього вони жили в сліпоті і лише тепер він подарував їм зір.

Ці люди слухали не брата Магістра Рала, вони слухали Дрефана Рала, верховного жерця Рауг'Мосс.

Потім Дрефан перейшов до практики, і під керівництвом верховного жерця всі як один слухняно закрили очі і почали вчитися правильно дихати. Поки вони сиділи, втягуючи повітря через ніс і видихаючи його через рот — Дрефан пояснив, що через ніс в людину вливається сила життя, а через рот віддаляються шкідливі речовини, — він повернув голову і, подивившись на Келен, променисто і доброзичливо посміхнувся їй. Його сині очі, очі Даркена Рала, були повні доброти. Келен не здивувалася, що його слухачі так вірять йому. Вона змусила себе посміхнутися у відповідь.

Келен згадала, як Шота говорила про неприємні спогади, які так хотіла вигнати з пам'яті. Вона шкодувала, що ніяк не може забути руку Дрефана між ніг Кари.

Дрефан намагався допомогти людям. Він робив усе, що міг, щоб зупинити чуму. Він був майстерний цілитель — верховний жрець Рауг'Мосс. Келен спробувала замістити образ Дрефана, нишпорячи у Кари між ніг, видом Дрефана, заспокоюючого хворих дітлахів.

Дрефан пояснив, навіщо він тоді це зробив. Це було необхідно, щоб врятувати Карі життя. Морд-Сіт вмирала, але Дрефан її зцілив. Річард задоволений Дрефаном. Келен відвернулася і пішла далі — шукати Річарда.

Трістан Башкар походжав по балкону і зупинився, побачивши Келен внизу.

За звичкою він упер руку в бік, відкинувши плащ, і на стегні у нього блиснув кинджал, з яким він не розлучався.

Келен часто зустрічала Трістана у палаці, і з кожним разом їй все менше подобалося його присутність. Вона вже починала шкодувати, що не поселила його десь на околиці.

Біля дверей кабінету, де Річард зазвичай перекладав щоденник Коло, Келен побачила Докаса з Іганом. Вони подивилися на неї якось дивно, але вона не надала цьому значення, а лише привіталася з ними і увійшла до кабінету.

Річард сидів за столом, підперши руками голову. Перед ним лежала відкрита книга. Дві свічки на столі і лампа висвітлювали кімнату, а в каміні потріскували березові поліна. Плащ Річарда валявся на стільці, але перев'язі з мечем він не зняв.

Річард обернувся і, побачивши Келен, скочив на ноги. Без золотого плаща він був схожий на велику чорну тінь, ковзнула через кімнату. Келен кинулася йому назустріч, обняла його і притулилася до його грудей.

— Будь ласка, Річард, не кричи на мене. Будь ласка, тільки обіймай мене. — Її душили сльози. — Будь ласка, нічого не говори, тільки обіймай мене.

Це була насолода — знову відчувати, що він поряд. У його сильних обіймах Келен відразу забула про всі тривоги. Вона слухала потріскування вогню і стукіт його серця. В безпеці його обіймів вона майже вірила, що все чудово і у них є майбутнє.

Вона згадала слова матері: У сповідниць не буває любові. Келен. У них є тільки обов'язок.

Келен вчепилася в його чорну куртку, намагаючись не розридатися. Річард обіймав її і гладив по волоссю. Вона попросила, щоб він обіймав її і нічого не говорив, і він це робив. Але від цього їй стало ще болючіше.

Він повинен був ставити їй питання. Говорити, що радий бачити її цілою і неушкодженою, кричати, що турбувався за неї, питати, де вона була і що дізналася, розповідати, що вдалося дізнатися йому; але він мовчав. Він робив те, про що вона попросила, ставлячи її бажання понад усе.

Як вона буде жити без його любові? Як буде дихати? Як змусить себе дотягнути до старості, поки смерть не покладе край її стражданням?

— Річард… Пробач, що мій лист був таким загрозливим. Я не хотіла тобі погрожувати, клянуся. Я хотіла тільки, щоб ти був у безпеці. Пробач, що я заподіяла тобі біль.

Він обійняв її міцніше і поцілував у маківку. Келен шкодувала, що не може померти в його обіймах прямо зараз і позбутися від необхідності виконувати свій обов'язок і робити те, що їй визначено.

— Як твоя нога? — Запитала вона.

— Моя нога?

— Кара сказала, що ти пошкодив її об стілець.

— О, моя нога чудово. Стілець помер, але я не думаю, що він довго мучився.

Незважаючи ні на що, Келен розсміялася. Крізь сльози.

— Гаразд, по-моєму, твої обійми привели мене до тями. Тепер можеш на мене накричати.

Замість цього він поцілував її. Це був захват, якого Келен не відчувала навіть в Сильфіді.

— Так, — нарешті сказав Річард. — Що тобі сказали духи наших предків?

— Духи предків? Звідки ти знаєш, що я була в Племені Тіни? Річард підняв брову:

— Келен, у тебе все обличчя розмальоване глиною. Невже ти думала, що я не помічу?

Келен провела пальцями по лобі і щоках.

— Я так поспішала, що зовсім забула про це. Не дивно, що всі на мене так дивно дивилися.

Поки вона йшла по палацу, три різних служниці запитали, чи не хоче Мати-сповідниця прийняти ванну. Напевно, вони вирішили, що вона позбулася розуму.