Чорна Брама
Шрифт:
«Ось він, двадцять дев'ятий! — подумав Дев'ятов. — Той, з ким напередодні вечеряв у своїй каюті Шліхт».
З виглядом людини, втомленої нудною формальністю перевірки, Дев'ятов підійшов до ящика, що стояв вертикально, нахилився до нього і, вийнявши блокнот, удав, що лічить вантаж.
Очі Дев'ятова зустрілися з очима Шліхта. Погляд пана Шліхта вже не був поглядом мертвого окуня. Він став настороженим і колючим, а важке тіло, що раніше здавалося глевким, — напружилось, ніби приготувалося до стрибка.
Було тихо. Терпляче прислухаючись, капітан-лейтенант чекав. Зовні спокійний, він перерахував ящики, щось записав у блокнот і враз ясно почув глухий, протяжний стогін, що долинав з ящика.
У трюмі було вогко і холодно, але капітан-лейтенант бачив, як на лобі у Шліхта виступили великі краплини поту. Від його люб'язності не лишилося й сліду. Він швидко вийняв пачку сигарет і закурив.
— Розкрити ящик! — звелів Дев'ятов.
— Я заперечую! — втрутився Шліхт. — Ви наказали розкривати тільки кожен третій.
— А тепер наказую оглянути кожен перший! — спокійно сказав Дев'ятов і додав: — Крім того, пане Шліхт, своїм підлеглим я віддаю накази російською мовою, якої ви не знаєте…
Коли прикордонники зняли верхню кришку ящика, то побачили ноги в кирзових чоботях.
Перекантувавши ящик набік, матроси витягли чоловіка. Він був непритомний. Довге перебування в ящику вниз головою не пішло на користь цьому пасажирові.
У Шліхта одвисла губа, до якої прилипла сигарета. Він витер носовиком лоб і, безпорадно розвівши руками, промимрив:
— Не розумію… Не знаю, як могло трапитись… Цього чоловіка я ніколи раніше не бачив. Уперше…
— Пане Шліхт, ви стверджуєте, що п'ять днів, які ви йшли від Кіля, цей пасажир був у ящику без їжі й води? — запитав Дев'ятов…
— Ні, я цього не стверджую, але… — Шліхт замовк, побачивши, що Дев'ятов вийняв з ящика піхотну лопату і речовий мішок.
У кишенях теплої тужурки пасажира, який так невдало виконав стойку на голові, були: пачка папірос «Біломорканал» фабрики імені Урицького, посвідчення, видане Петрозаводським геологічним інститутом на ім'я керівника геологорозвідувальної партії Василя Васильовича Благова, і паспорт на те саме ім'я.
— За документами Благов — радянський громадянин, — не приховуючи іронії, сказав Дев'ятов. — Ми знімемо його з вашого судна. Тим паче, що він потребує негайної медичної допомоги.
Шліхт безпорадно розвів руками. Обв'язавши «геолога» кінцем за тулуб, його, наче мішок, підняли з трюму на палубу.
— Підпишемо, пане Шліхт, протокол огляду! — запросив Дев'ятов.
Вони мовчки пішли до трапа. Дев'ятов бачив, як у Шліхта, що піднімався перед ним, клапан задньої кишені випинався од важкого пістолета.
Коли вони вийшли на верхню палубу, за кормою «Ганса Весселя» з навітряної сторони, дотримуючись дистанції двох кабельтових, погойдувалась на хвилі «Завірюха». А по носу ліворуч Дев'ятов помітив знайомий силует невеликого судна, що наближалося.
До місця події підійшов швидкохідний штабний катер.
КОРГАЄВА САЛМА
Діставши наказ штабу, «Завірюха» пішла в базу.
Рано-вранці наступного дня корабель підходив до Коргаєвої Салми. Після штормового вітру настав штиль. Над затокою курився туман. Розмірено здіймалися величезні вали зибу. Ніс корабля то піднімався над палом, то падав у міжвалля.
Біля гюйсштока стояв Нагорний і дивився вперед. Хитавиця викликала у нього почуття непереборної туги. Міцно затягнувши ремінь й уперто стиснувши губи, він вдивлявся у білясту імлу туману.
Бувало, в училищі ротний командир, розпікаючи за недбайливість, лякав його: «Почекайте, Нагорний, ось закінчите школу та пошлють вас у Коргаєву Салму. Там спробуєте, почім фунт лиха».
Пізніше Андрій почув про Коргаєву Салму від мічмана Ясачного, боцмана «Завірюхи», який прибув із Заполяр'я, щоб супроводити їх до місця призначення. Пригадався синій дорожній мічманів чайник, який обпікав руки, чай в емальованому кухлі і розмови під одноманітний стукіт коліс.
Нестерпно захотілось чаю, погріти об кухоль замерзлі руки.
Тоді, у поїзді, перебуваючи під впливом тривожного почуття невідомості, він дізнався, що корга — невеликий кам'янистий острів, а салмою в Заполяр'ї звуть протоку, яка відділяє острів од материка.
Протяжно і сумно басили ревуни, подаючи сигнали в тумані, їм вторив тифон корабля. Повільно, наче навпомацки, огинаючи Коргу, «Завірюха» входила в бухту.
З імли виплив червоний конус нордового буя.
Попередивши двома свистками, Нагорний передав на місток:
— Бачу ліворуч на носі буй!
Прозвучав попереджувальний сигнал ревуна. Малим ходом корабель підходив до вузького фарватера Коргаєвої Салми.
Помічник командира подав команду:
— По місцях стояти! На якір швартови!
Нагорний зайняв своє місце на півбаку.
Мигнув зелений вогник коло південного краю пірса, Працюючи правою машиною, корабель повільно причалив до стінки. З носа злетів кидальний кінець, і ось уже петлю троса накинуто на великий пал причалу. Борт обережно притиснув підставлений кранець, і «Завірюха» причалила кормою…
В училищі Нагорний уявляв Коргаєву Салму чимось таємничим і страшним, а тепер він щоразу з нетерпінням чекав повернення в базу. Здавалося б, тут, у Коргаєвій Салмі, нічого не змінювалося в житті матроса: він залишався на кораблі, жив, як і раніше, в кубрику, працював так само, як і в морі, дихав тим же вологим, просоленим морським повітрям, і все-таки тут, у базі, Нагорний більше відчував зв'язок з людьми і домівкою… Причиною цього було те виснажливе нездужання, що починалося у нього в морі, і, звичайно, пошта — маленька кімната за залізними дверима, яка пахла сургучем, штемпельною фарбою і фруктами, — тут довго, чекаючи повернення адресатів з моря, лежали посилки з дарунками півдня. На пошті Нагорний одержував до запитання листи з дому, голубі конверти від Світлани…