Чорна Брама
Шрифт:
« 29 червня 1941 року.
Дорогий тату!
Одержав твого листа. Читаю і якось наче сам не свій — у кожному рядку спокій і правда, а ствол моєї гармати ще не охолонув: стріляли по ворогу.
Війна!
Тепер і думати нічого: моє місце тут.
Придивляюсь до товаришів, таких самих, як і я, двадцятилітніх. За ці кілька днів ми всі змінились, стали вимогливіші до самих себе — ми на передньому краї. За нами — Вітчизна. Ми й раніше часто говорили — Вітчизна, але тільки тепер усі ми, кожен по-своєму, відчули й зрозуміли все, що містить в собі це поняття.
Поспішаю: через кілька хвилин відходить поштовий катер.
Пиши мені на нову адресу.
Завтра відправлю докладного листа мамі. Знаю, вона не спить ночами, хвилюється.
Цілую. Твій Володимир».
Вирізка
МУЖНІСТЬ МАТРОСА НАГОРНОГО
На кораблі дістали наказ висадити розвідгрупу в глибокому тилу ворога.
Вночі, прикриваючись негодою, — зранку шаленіла пурга, — наш корабель непомітно ввійшов у затоку. Безшумно спустили на воду шлюпку. Тихо. Не чути сплеску весел, ні навіть подиху гребців.
У густій сніговій пелені неясно вимальовується скелястий берег. Шумить прибій, набігаючи на каміння.
Здавалося, що вкрай перевантажена шлюпка стоїть на місці, але усі ми бачимо, як швидко наближаються скелі.
Несподіваний поштовх — і шлюпка з усього ходу врізається в одмілину. До берега метрів десять. Сніг падає. Чути, як перемовляються гітлерівці. Через рівні проміжки часу злітають освітлювальні ракети і, спалахнувши тьмяним світлом, гаснуть на снігу.
Час іде. Шлюпка перевантажена, і кіль щільно заклинився в прибережному камінні. Розвідники не можуть зійти у воду — попереду далекий шлях, і їхні ноги мають бути сухі.
На хвилину всі розгубились.
Не чекаючи наказу, матрос Нагорний стрибає в крижану воду і, обмацуючи ногами дно, повільно наближається до берега. Місцями вода сягає до пояса. Незабаром Нагорний повертається і, взявши на гиргоші розвідника, виносить його на берег. Сім разів повертається Нагорний до шлюпки і, посадивши собі на спину, виносить на берег по черзі ще сім розвідників.
Наказ командування виконано.
Вирізка з фронтової газети «За Родину» від 14 листопада 1944 року,
ЧОРНА БРАМА
Рішучий наступ військ Карельського фронту в Заполяр'ї почався вранці 7 жовтня.
Біля річки Західна Криниця в обороні були: 6-а гірська єгерська дивізія гітлерівців і батальйон стрільців альпійської дивізії «Едельвейс». Гітлерівське командування вважало, що глибоко ешелонована оборона на цьому рубежі, створена за тридцять вісім місяців позиційної війни, неприступна і може витримати будь-які атаки.
Головного удару наші війська завдали на південь від озера Ропач. На правому фланзі наступали частини полковника Равенського.
Треба було викликати точний прицільний вогонь нашої артилерії по батареях ворога.
Над укріпрайоном 6-ої гірської єгерської дивізії панує висота 412, що виступає вперед клином, наче піднятий ніс баржі. Гранітна скеля зветься Чорною Брамою.
Старшина 1-ї статті Нагорний і радист Облєпихін добровільно зголосилися обійти укріпрайон і з висоти 412 розвідати батареї важких мінометів та артилерії ворога, сповістити дані на КП й скоригувати вогонь наших гармат.
Старшина Нагорний підповз до парторга роти, мовчки передав йому акуратно складений аркуш паперу, махнув Облєпихіну рукою, скинув каску і, надівши безкозирку, поповз до колючого дроту.
Парторг довго стежив за розвідниками. Коли вони зникли за сніговою завісою, він розгорнув складений аркуш і прочитав:
«Якщо загинемо, просимо вважати комуністами. Володимир Нагорний, Антон Облєпихін».
Ці слова були написані хімічним олівцем на аркуші, вирваному із зошита в косу лінійку.
На шляху розвідників — дев'ять рядів колючого дроту, крізь нього треба пробратися під густим вогнем ворога, вийти до берега, по груди у крижаній воді обійти укріпрайон і з тилу дістатися до підніжжя Чорної Брами.
Минула година.
Наші бійці відбивали третю найзапеклішу контратаку альпійських стрільців, коли на КП одержали донесення:
«Зайнято пост спостереження на висоті 412. Дивізіон важких мінометів — квадрат 187. Артилерійська батарея — квадрати 191–193. П'ятий». Це був індекс Нагорного.
Сорок хвилин шаленів вогненний шквал. Увесь цей час розвідники коригували вогонь наших гармат. Снаряди лягали точно в ціль, здіймаючи глиби граніту і обломки ворожої техніки.
Батареї ворога було подавлено!
У наступальному пориві частини полковника Равенського прорвали другу лінію укріплень, з'єдналися з частинами, що наступали на південь від озера Ропач, і, переслідуючи гітлерівців, успішно форсували губу Тимофіївка.
Два бійці — комуністи Володимир Нагорний і Антон Облєпихін — до кінця виконали свій воїнський обов'язок.
Вічна слава вірним синам Батьківщини, що загинули в боях за її свободу!
Не поспішаючи, Андрій обережно складає пожовклу вирізку й відкриває нову сторінку.
« Карельський фронт. 20 жовтня 1944 р.
Дорогі Варваро Тимофіївно і Василю Івановичу! Ваш син Володимир героїчно загинув у бою за Вітчизну.
Командування нагородило посмертно Володимира орденом Червоного Прапора.
Про подробиці не пишу, бо кілька днів тому я надіслав вам вирізку з фронтової газети.
Наступного дня після запеклого бою, 8 жовтня, група бійців повернулась до висоти 412, щоб розшукати тіла героїв, які загинули, і з почестями поховати їх.
Тіло Антона Облєпихіна ми знайшли і поховали біля підніжжя Чорної Брами, так назвали помори цю скелю. Тіло Володимира Нагорного знайти не пощастило.
Всі бійці і командири частини щиро вам співчувають. Ми свято шануватимемо світлу пам'ять Володимира Нагорного.
Парторг капітан-лейтенант
І. Дудоров».
«На цьому, Андрію, закінчується історія життя і смерті твого старшого брата.
Я вірю, що, якби Володя був живий і йому знову довелося б вирішити своє майбутнє, він обрав би той самий, хоч і важкий, але славний шлях.
Твій брат був сильний і мужній.
Я не хочу, синку, впливати на твоє рішення. Вірю, що, обираючи свій життєвий шлях, ти керуватимешся благородною метою.
Щасливої дороги, Андрійку.
Твій тато.
Кашира. 1950 р.»
Зошит прочитано.
Деякий час Андрій прислухається до того, як настирливо й призивно б'є у борт корабля хвиля…
«Шлях обрано, — думає він. — Заповітний, нелегкий… Чи вистачить сили й завзяття?..»
ПОЗИВНІ «ГЕРМЕС»
«Ганса Весселя» одвели в порт, де Шліхт підписав акт, але в пункті чотирнадцятому зробив застереження:
«Я — капітан комерційного судна. Моя справа — вигідний фрахт і чесне виконання обов'язків перед фірмою. Репутація капітана далекого плавання Вальтера Шліхта бездоганна! Додатковий магніт у ноктаузі компаса і невідомий мені пасажир у трюмі судна — кільця одного ланцюга: в мене, як у всякої чесної людини, багато ворогів».
Треба було бачити цю «чесну людину», коли вона підписувала акт. Світлі витрішкуваті очі випромінювали бюргерську добропорядність.
Після того як оглянули рюкзак потерпілого і оформили все протоколом, «геолога» відвезли швидкохідним катером на аеродром. Літак одірвався від землі і ліг курсом на південний схід.
Благову було за паспортом сорок чотири роки, але виглядав він старшим. Нездоровий, землистий колір шкіри, сітка глибоких зморщок на обличчі свідчили про нелегке, сповнене злиднів життя.
Затриманого супроводив капітан Клебанов. Піднімаючи руку Благова, що звісилася з носилок, капітан побачив на долоні сліди рубців і старі, роками натруджені мозолі. Синювата пляма на лобі, схожа і на давню татуїровку, і на слід від порохового опіку, нагадала Клебанову щось знайоме…
«Такі цяточки бувають на обличчях шахтарів, — подумав він, — коли при травмі у ранку попадає вугільний пил. Мітка, так само як і татуїровка, лишається на все життя».
Перевіривши пульс Благова, лікар почав готувати шприц для ін'єкції.
Під крилом літака пропливала тундра.
— Як ви гадаєте, Артеме Пилиповичу, — запитав Клебанов лікаря, — невідкладна вже на аеродромі?
Набираючи в шприц камфору, лікар ствердно кивнув головою.
Катер з Благовим на борту ще тільки відплив од «комерсанта», а з Мурманська вже було послано телеграфом запитання в Петрозаводськ і Ленінград. Проминувши Гудим-губу, літак ліг курсом на південь, а в цей час у Ленінграді по вулиці Бєлінського до будинку № 5, в якому, за паспортними даними, проживав «геолог», під'їхав на мотоциклі оперативний працівник.
Розвернувшись над аеродромом, літак пішов на посадку. Через сорок хвилин, подзвонивши з кабінету головлікаря, Клебанов доповів полковникові Раздольному про виконання наказу.
— Як він себе почуває? — запитав полковник.
— Дуже погано, у літаку довелося двічі робити ін'єкцію камфори. Весь час непритомний.
— Зараз приїду! — сказав полковник.
Минуло не більше десяти хвилин, і полковникова машина, скрипнувши гальмами, зупинилась біля під'їзду госпіталю.