Чорна Брама
Шрифт:
Нагорний перевернувся на бік, намацав під подушкою лист, заплющив очі, намагаючись уявити, що сьогодні робитиме Світлана. У вихідні дні Світлана ходила на лижах. Для прогулянок у них були свої улюблені місця на берегах Оки. Мати писала, що сніг уже розтав і на тополях набубнявіли бруньки. Отже, синю спортивну шапочку і светр, пересипані нафталіном, на якийсь час було сховано до бабусиної скрині, а лижі покладено на шафу у сінях.
Примхливе світло в сінях — фрамуга над дверима прикрашена різноколірними скельцями. На стіні високо, біля самої стелі, висять пучечки трав — м'яти, ромашки й багульника, і від них по всій старій хаті духмяно пахне. Андрієві вчувається
Розплющивши очі, Андрій бачить Тулупова — висолопивши язика, Федя старанно водить утюгом. По розплатаній на рундуці тужурці гуляє утюг туди-сюди, туди-сюди… Світлана протирає вікна — весна! Вітер гонить хмару по темному небу. Ганчірка ковзає по шибці — туди-сюди, туди-сюди… Але ось у безпорадно опущеній руці — зім'ята газова косинка. Парк. Осінь.
Сумно шелестить листя, то йде Андрій по алеї парку. Прощаючись з ним, Світлана піднімає руку, і пташина довірливо сідає на її долоньку і заливається дзвінкою піснею.
Не одразу доходить до свідомості Андрія звук корабельної дудки.
Наслідуючи боцмана Ясачного, черговий наспівно витягує останні склади: дає побудку. Заливисто співає дудка.
— Ко-мап-ді вста-ва-ти! Кой-ки при-бра-ти!
Дев'ять годин. Горн грає великий збір. Екіпаж шикується на правому борту корабля.
Урочисті хвилини тиші.
— На флаг, струнко! — звучить команда.
Чути, як серце відлічує секунди.
— Флаг підняти!
І ось на дужому морозяному вітрі затріпотів прикордонний флаг.
Після команди розійтись Нагорний знову відчув, як затремтіли в нього ноги і злегка закрутилося в голові. Без будь-якої мети він спустився в ют. Біля розпиленої надвоє бочки курили матроси і, як завжди у святкові дні, не поспішаючи теревенили.
Немилосердно пускаючи дим та прикурюючи один «гвіздок» від іншого, «травив» Данило Панков, найперший корабельний жартівник. Матроси слухали Панкова з недовірливою скептичною усмішкою, але слухали — весело хлопець бреше!
Лівою рукою Данило зображав розбурхане море, коробка сірників у правій була кораблем, настигнутим штормом.
— Такий мордотик! — розказував Панков. — Така хвиля — полундра! Корабель зарився з гарматою по місток — ні туди ні сюди… «Повний назад!» — командує капітан. Ніс із хвилі витягли і попливли далі. «Це, — каже, — хіба шторм?! От раніше були шторми, ото шторми!»
Не дослухавши Панкова, Андрій відчинив двері камбуза. Звідти війнуло апетитним запахом жареної тріски. Нагорний пройшов до носового кубрика, зняв шинелю і спустився вниз. Обережно, щоб не пом'яти випрасувану форменку, вийняв із скриньки сірий зошит.
Коли море бувало особливо ворожим і викликало в нього кволість і невіру в свої сили, Андрій завжди діставав цей сірий зошит і черпав у ньому духовну силу й мужність.
У кубрику було галасливо: редколегія готувала до випуску черговий номер стінної газети. Тулупов намагався одігратися в шашки в Лаушкіна, старшина Хабарнов з мотористом розбирали шахову партію.
Помітивши ріжок конверта, що виглядає з-за пазухи в Андрія, Хабарнов спитав:
— Ти що, комендоре, листи хочеш писати?
— Та хотів… — нерішуче відповів Нагорний.
— Хочеш, пущу в машинне? — запропонував моторист.
— Добре було б…
— Ну, ходімо, — сказав моторист і піднявся з кубрика.
У машинному відділенні незвично тихо, наче в зоопарку, де збентежених диких звірів, що ричали й металися в клітках, замінили спокійними чучелами. Біля конторки, в якій горіла чергова лампочка, проходила вентиляційна труба. Покрита корковою кришкою і пофарбована
Тиша.
Андрій розкрив зошит, у якому були акуратно підклеєні фотографії, листи, вирізки з газет. На першій сторінці — фотографія: озброєний автоматом бронзовий воїн показує рукою на захід. Це пам'ятник усім тим, хто в кривавім бою визволив Печенгу — споконвічну російську землю — від фашистської нечисті, тим, хто вижив, і тим, хто загинув у цій боротьбі.
«Моєму меншому синові…» — прочитав Андрій. Рядки листа хвилювали його й тепер так само, як і тоді, у той холодний незабутній вечір, коли він і Світлана вперше розпечатали товстий пакет.
«Синку, тобі було два роки, коли Володимир пішов в армію. Настане день, і ти, Андрійку, підеш з дому з повісткою воєнкомату.
Учора ввечері вийшов я покурити надвір. Ти, Андрію, із своїм дружком Хомою залізли в кузов вантажної машини і голосно мріяли про майбутнє. Звичайно, межею вашої дитячої мрії був оцей старенький, напіврозбитий грузовик. Ви хотіли водити машину так, „щоб вітер свистів у вухах“… Вам обом — по дев'ять років. Перед вами багато шляхів-доріг, але, вибираючи свою, Андрійку, не шукай легкої і протоптаної. Не бійся труднощів. Найбільша радість — коли, переборюючи перешкоди на своєму шляху, людина досягає великої й благородної мсти.
Мені, Андрію, багато років, і я не знаю, чи зможу допомогти тобі вибрати життєвий шлях. Але не тільки через те я вирішив звернутися до тебе з листом. На цю думку мене наштовхнула ще одна обставина: на стапелях чудової верфі закладено сторожовий корабель „Завірюха“. Корабелі, названий так за морською традицією — на честь торпедованого у сорок другому році сторожового корабля, на якому служив твій старший брат Володимир. Мине кілька років, і новий, технічно краще оснащений корабель нестиме сторожову вахту у водах Баренцового моря, тільки комендора Нагорного не буде в його екіпажі.
Я люблю думати. Мати жартома називає мене „доморослим філософом“, але, здається мені, деякі традиції — невмирущі. Поміркуй, синку, над цим…
Коли ти одержиш цей лист, можливо, багато чого зміниться в житті. Прочитай усе те, що мені пощастило зібрати, — листи, спогади Володиних однополчан, вирізки з фронтових газет, які прислав комісар полку. Син писав часто, але я відібрав з його листів лише те, що було віхами на його шляху».
Андрій перегорнув сторінку і почав читати Володині листи до батька.
«17 березня 1941 року. Коргаєва Салма.
Дорогий татку!
Цей лист я надсилаю тобі на школу, щоб не засмутити мами. Треба з тобою порадитись. Бачиш, виникла у мене думка лишитися на понадстрокову.
Учора після відбою ми довго не могли заснути. Розговорилися. Один хлопець, — він з-під Рязані, — сказав: „Як тільки відслужу службу, поїду в Рязань. Хай йому грець, тому Мурманському краю. Сопки і тундра, болота й трясовина, миршава горобина та береза по коліно…“
Ти знаєш, тату, як я люблю рідну Каширу і швидкі води нашої Оки, її смоляні пахощі!.. Але, мені здається, ніде я не побачу такої краси призахідного сонця, як отут, на Баренцовому морі! Такої суворої і гарної природи, яскравих квітів у тундрі, такої сили грибів, лютих штормів і незвичайної тиші на морських просторах.
Це правда, що служба тут нелегка. Але край цей — наш, і кому ж стерегти його, як не нам — молодим і дужим?
Що скажеш, тату?
З нетерпінням чекатиму твого листа.
Цілую. Володимир».