Чорна зоря
Шрифт:
— І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко.
— Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили.
— Мушу констатувати, що тепер ви одвертіший, ніж під час наших брненських бесід, — сказав Клубічко. — Дозвольте спитати: як ви домоглися успіху?
— Вєра діяла, як змія…
— Неправильне порівняння, — махнув рукою Клубічко, — змія кінець кінцем порядне й примітивне створіння, а люди кажуть про неї погано, мабуть, тільки через те, що вона плазує. Краще скажіть, що Вєра діяла як жінка. Хоч я й старий парубок, та добре знаю, які винахідливі жінки, коли прагнуть чогось досягти.
— Я тільки хотів сказати, що Вєра схилила мою матір на свій бік. Мати трохи не звала її «моя донечко». Того медового місяця Вєра й дізналася від неї, що Салач довірився моєму вітчимові, ніби знайшов документ, за який закордон, мабуть, добряче заплатив би.
— Отже, не Цзерніни?
— Ні, сказав ясно, що закордон.
— І ваш вітчим розповів це вашій матері?
— Так. Сказав і те, що Салач боїться тримати цей документ при собі, тож закопав його десь у Жегушицькому парку…
— Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Клубічко. — Якраз у найцікавішому місці.
— Бо… Бо я люблю матір. Бачте, мені важко говорити про те, що й вона вплуталася до цієї підозрілої історії. Дорого їй це може коштувати.
— Як вона вплуталася?
Тихому зсудомило горло.
— Тим, що пообіцяла Вєрі…
— Але це мені вже відомо… — перебив його Клубічко. — Найнялася до Жегушиць прибиральницею і, мабуть, пильно шукала документ. Марно. За матір ви не дуже хвилюйтеся, нічого їй не буде, якщо вона не знала, про що, власне, йдеться.
— Гадаю, не знала, бо не знала цього навіть Вєра. Зрештою, в Жегушицях мати була недовго. Як повернулася, батько насмішкувато спитав, чи й вона теж шукала скарб. Дзуськи знайдеш, додав, Салач добре сховав, а куди — це знає тільки його колишня дружина. Відтак мати поїхала на Грубу Скалу, де з настанням сезону куховарить.
— Мушу сказати, — невдоволено мовив Клубічко, — що, за винятком швейцарця, ви не розповіли мені нічого, чого б я не знав. А найважливіші події сталися після того, як ваша мати покинула Жегушиці. Вам щось відомо про них? Швейцарець — це і є, напевне, той страшний шеф. Проте ваша участь у його операціях, очевидно, не скінчилася на тому, що мати поїхала на Грубу Скалу. Я кажу про недільний візит до пані Салачової і про мандрівку у вівторок до Жегушиць, де пані Вєра забула нову кирку; відтак про погану п'ятницю і так далі.
— Усе в деталях, можливо, знає Вєра, — жалібним голосом відповів Тихий, — я знаю тільки про те, що мені сказала Вєра.
— Що ж вона вам сказала?
— Той швейцарець знову з'явився в суботу. Ввечері того дня Вєра чекала мене біля театру, й ми пішли до Пісарок. «Це страховисько, — так вона звала швейцарця, бо дуже його боялася, — знов приїхало до Брно з дуже неприємним наказом. Мусимо їхати в Прагу до дружини Салача. Ти її знаєш. Віддаси їй лист, який написало страховисько». Я відмовлявся, але, як завжди, вона взяла гору. Як нам велося, ви вже знаєте. Я зрадів, що матиму нарешті спокій, однак у вівторок — вам це також відомо — Вєра примусила мене їхати з нею до Жегушиць. Возилася з Артсмідою. Що там було — ви теж знаєте?
— Так, — потвердив Клубічко, — але тепер має розгорнутися найцікавіше. Стосовно цього ви досі були вельми скупим. Що вам відомо?
— У четвер вранці Вєра примчалася знову. Мовляв, знову мусимо їхати до Праги. Але тільки дорогою сказала, що маємо робити. Треба вдертися до вілли пані Салачової. «Я цього ніколи не зроблю», — відповів я. «Та я від тебе цього й не сподіваюся, — мовила Вєра, — залізу туди сама, а ти чатуватимеш в саду. Зрештою, йдеться не про справжній напад. Салачову треба тільки настрахати, аби стала поступливіша. Головне — покласти в альтанці оце», — і показала дилетантську акварель, котра зображає, якщо не помиляюсь, один з куточків Жегушицького парку. «Що це за фарс?» — спитав я. «Між Салачем і Салачовою домовлено: якщо вона отримує акварель, значить, його життю загрожує небезпека. Страховисько сподівається, що Салачова, аби врятувати Салачу життя, віддасть нам ту річ». — «Навіщо ж тоді нам удиратися до неї?» — спитав я. Вєра стенула плечима й сказала: «Страховисько гадає, що це на неї вплине». Кінець кінцем я погодився… Перелізли вночі через стіну. Я став так, щоб бачити вулицю. Вєра зняла комбінезон і по дощечках влізла до кімнати. Що вона там робила, не знаю, але за десять хвилин почув, як у віллі хтось калатає в гонг. За мить прибігла Вєра, в альтанці одяглася, поклала на стіл акварель і притисла її камінцем. Потім ми, мов навіжені, мчали до Брно. Тільки коли були майже дома, Вєра сказала: «Якщо це подіє, Салачова приїде завтра до тебе, до твоєї квартири в Пісарках. Не виходь нікуди до ранку». Я не на жарт злякався у Празі і відмовився. На це Вєра зауважила, що тоді чекатиме її сама.
— І проти цього ви не могли заперечити?
Тихий хитнув головою:
— Не зміг.
— Мабуть, вона сказала вам, що одержите гроші?
Тихий кивнув знову.
— Сказала, що одержу десять тисяч, якщо Салачова справді привезе ту річ. Але вона не привезла. Решту ви знаєте.
— Не зовсім… поки що.
— Коли я сказав їй, що в мене був підозрілий чоловік, котрий видав себе за працівника аеролінії, вона жахнулась і заявила, що повинна про це повідомити своє страховисько. Відтак прийшла ще раз, і ми домовились: якщо мене не заарештують, то я покличу її після півночі до «Колумбії». Далі ви знаєте.
— Маєте уявлення, де Вєра тепер?
Тихий похитав головою:
— Хай би вона провалилася в пекло!
— Цілком можливо, що ваше бажання справдилося, — неприязно мовив Клубічко й звелів вивести Тихого.
Тільки той пішов, Клубічкові доповіли, що приїхав професор і хоче його бачити. Соумар ледве зводив дух.
— Щойно приїхав до санаторію, а швейцар мені каже:
«Кілька хвилин тому про вас питала наша куховарка». — «Що з нею, — кажу, — пошліть її до мене; сподіваюся, нікого не отруїли?» І знаєте, вгадав, бо те, з чим вона прийшла, було пов'язане з вранішньою спробою мене отруїти. Оскільки небезпека лишається, повім кількома словами. Після полудня наша куховарка була вільна і на овочевому ринку зустріла жінку, дуже схожу на ту, котра хотіла мене отруїти. Пішла назирці і, мовляв, по ході впізнала, що то таки вона. В Целетні жінка перейшла вулицю й зникла в готелі «Стейнер». Наша куховарка спитала в бюро обслуговування, чи мешкає тут пані Алена Зікова, але, зрозуміло, про таку ніхто не чув. Отже, куховарка прийшла до мене і…
Клубічко підхопився:
— Хвилинку, зараз поїдемо туди!
За кілька хвилин перед готелем «Стейнер» зупинилися два автомобілі. Клубічкові потвердили, що сьогодні в готелі зупинилася пані Шашкова з Брно. Вранці пішла, повернулася чверть години тому і взяла ключ від свого номера. А незабаром про неї питав по-німецьки кремезний чоловік середнього зросту. Про що він з нею розмовляв, черговий не чув. Але за кілька хвилин пані Шашкова зійшла вниз. Одягнена була в коричневий дорожній костюм, у руці мала червону сумку. Звеліла вивести з гаража готелю її машину — голубий, зовсім новий «тудор» — і пішла з тим чоловіком. Мабуть, кудись поїхали.