Чудеса в Гарбузянах

Нестайко Всеволод Зіновійович

— Хай! Я не проти. Для того й заміж виходять, і женяться. І ви, дасть бог, колись поженитеся.

— А гарний хлопець?— не вгавав Сашко Циган.

— Я ще не бачив. Але за поганого вона, мабуть, не пішла б. Я її знаю... А ти чого так розпитуєш? Мовби ревнуєш. Ти ж наче сватів не засилав.

Марусик захихикав. Сашко Циган почервонів.

— Та я нічого. Просто так... Ну, бувайте, діду, не будемо вам заважати.

— А ви мені й не заважаєте.

— До побачення! Ходімо, хлопці!

Марусикові й Журавлю не лишалося

нічого іншого, як теж попрощатися.

— Ходіть здорові, хлопці. Як меду захочете, прошу... Коли вони вийшли за хвіртку, Марусик зашепотів:

— Ну чого ти так поспішав? Чого? Ще трохи — і він розколовся б. От!

— Які розумні!— зашипів Сашко Циган.— Чого ж ви мовчали? Усю розмову на мене звалили і хочете...

— Ну добре-добре, не лайтеся,— заспокоїв їх Журавель. Дід Коцюба стояв біля хати і, усміхаючись, дивився їм услід.

Марусик обернувся, помітив це і сказав:

— О! Дивіться! І сміється... Щось він не договорював, щось він знає... Ех, шкода, що...

Хлопці підійшли до того довжелезного столу, який так весело вкопували вони вчора спільно з Тайфун Марусею. І згадка про неї з новою силою спалахнула у їхніх душах.

— Все буде гаразд, от побачите. Вона мені так снилася, що... Я певен, усе буде гаразд,— сказав Журавель.

— Ну, розказуй уже свій сон,— сказав Сашко Циган. Вони сіли на лавці біля столу, і Журавель почав...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,

в якому свій сон розповідає знову Журавель. Мить Митьович дає пораду. Важкі світлі години. Підступи царя й цариці. Друзі рятують Марусика. Скандал на дачі "Три погибелі".

Усе почалося з цокання годинника.

Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок! Цок-цок!..

Мабуть, коли я засинав, то прислухався до годинника, що висів на стіні. Ви ж знаєте, іноді те цокання чуєш (коли прислухаєшся), іноді не чуєш.

Я чув... І коли заснув, то перше, що побачив,— отой галстук-маятник на грудях Митя Митьовича Тік-Така.

Володар Часу сидів отут на лавці коло цього столу, як оце ми сидимо, і усміхався мені в свої стрілки-вуса.

А я чи сидів, чи стояв навпроти нього, не пам'ятаю (уві сні ж себе найчастіше не бачиш).

Чую тільки, що я питаю його:

"Ви казали, що якось можна врятувати Тайфун Марусю..."

"Можна",— підморгнув мені Мить Митьович (ви ж пам'ятаєте, що в нього очі у такт галстука-маятника по черзі моргали).

"А як?"— питаю я.

"А так,— каже він.— Пояснюю. Кощій живе за рахунок, так би мовити, темного часу людей казкового віку, тобто дітей. Темним часом називається час, витрачений без користі для інших (на лінощі, нудьгу, марнотратство тощо), а також на недобрі справи. Оскільки такого часу, як ти знаєш, набирається ще, на жаль, багато, Кощій — безсмертний".

"А чому він живе за рахунок саме дітей?"

"Враховується час лише тих, хто вірить у казки. Трапляються, правда, такі й серед дорослих, але таких одиниці".

"Зрозуміло... Ну, так що ж робити?"

"Треба тобі набрати рівно добу світлого часу, тобто часу, витраченого з максимальною користю для інших. Тоді можна заплутати Кощія, збити його з пантелику. Оскільки життя Кощія залежить від часу, він весь час позирає на годинник і стежить за календарем. Той, хто матиме рівно добу світлого часу, може пересунути на цю добу календар Кощія назад. Це виведе Безсмертного з рівноваги, і цим можна скористатися для звільнення дівчини".

"А цей світлий час, ця доба за все життя рахується, чи як?"— питаю.

"Та ні!— засміявся Мить Митьович.— Тільки за останні

два тижні. Свіженький мусить бути час. Бо інакше не подіє".

"А-а... То як же його набереш за стільки?"— скривився.

"Важко. Я розумію. Якби легко, не було б питань. Тому можеш друзів своїх залучити. Ви ж, здається, усі втрьох Тайфун Марусю визволити хочете?"

"Ага,— кажу,— втрьох".

"Тому й світлий час може зараховуватися на трьох".

"О!— кажу.— Це інша справа".

Гульк! А ви вже за столом сидите, як оце зараз.

Я рота розкрив, щоб вам усе розказати, а Мить Митьович руку застережливо підняв:

"Не хвилюйся! Вони вже в курсі. Вони все чули, що я тобі казав".

"Ну, тоді,— кажу,— згадуймо, хлопці, швиденько, що ми такого за два останніх тижні світлого зробили".

Ви на мене дивитесь, моргаєте розгублено, а тоді ти, Цигане, кажеш:

"А як же його підрахувати точно, по хвилинах? Хіба пам'ятаєш?"

"Ну, то дрібниці. Для цього у нас часометр є. Та й тітонька Незабудь поможе".

"Поможу. Звичайно",— почувся поряд з Митем Митьовичем скрипучий голос, хоча нікого там не було.

Мить Митьович витяг з кишені прилад, схожий на електронний калькулятор, і сказав весело:

"Поїхали!"

Ви наморщили лоби. Я також.

"Ну...— сказав ти, Сашко Циган.— Ну, хоча б учора... оцей стіл і лавки..."

"Ага! Правильно!"— підхопили ми з Марусиком.

"Годиться!— почувся скрипучий голос тітоньки Незабудь.— По три години чотирнадцять хвилин сімнадцять секунд кожний. Обчислюю усіх трьох разом, бо труд був колективний".

"Ясно",— сказав Мить Митьович і заклацав клавішами на часометрі.

"Дев'ять годин сорок дві хвилини п'ятдесят одна секунда".

Ми весело глянули один на одного.

"О!"— потер руки Марусик.

Але далі справи пішли гірше. Як ми не напружувалися, нічого серйозного згадати не могли.

В результаті кругом-бігом набралося світлих хвилинок ще десь од сили на півгодини.

Ми й не підозрівали, що за два тижні так мало зробили корисного. Не для себе. Для людей.

"Так що ж тепер робити?"— розгублено глянув я на Митя Митьовича.