Цифрова Фортеця

Браун Ден

– Ви отримаєте обидва паролі, – мовив голос. – Той, що належить містеру Танкадо, і мій.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:

– А скільки ж ви хочете за обидва паролі?

– Двадцять мільйонів американських доларів.

Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.

– Двадцять мільйонів? – удавано вжахнувся він. – Яке нечуване нахабство!

– Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.

«Повна бздура, – подумав Нуматака. – Він вартий вдесятеро більше».

– На

жаль, – відповів він, втомлюючись від гри, – ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.

На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.

– А що, як містер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.

– Якщо Танкадо вийде з гри? – спитав Нуматака й замислився. – Тоді ми з вами домовимося.

– Я буду на зв’язку. – Й у слухавці почулися короткі гудки.

Розділ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою – геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, – подумав Девід. – Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці – скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

– Ну ні фіга собі! – пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. – Виявляється, що він – японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.

– Краще б ви не робили цього, – ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

– Енсей Танкадо… народився в січні тисяча…

– Будь ласка, – ввічливо повторив Бекер. – Покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

– Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

– Можливо, він тут мешкав.

– Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

– А може, він саме перебирався сюди, – стисло припустив Бекер.

– Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

– А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

– Коштовностей?

– Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь – окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

– Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

– Перстень? – У його голосі почулося спантеличення.

Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

– О Господи, – нервово хихикнув він. – Так це й справді було…

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

– Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

– Я хотів вам раніше розповісти… але мені здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до сміху.

– Який тип?

– Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

– І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.

– Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

– А де тепер цей перстень? – спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

– Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це погана новина.

– Розкажіть.

Розділ 15

Сюзанна Флетчер сіла за свій комп’ютерний термінал у блоці № 3. Це була приватна звуконепроникна камера для шифрувальників на межі першого поверху. Дводюймовий вигнутий лист поляроїдного скла забезпечував шифрувальникам панорамний вид шифрувального приміщення й водночас робив їх невидимими ззовні.

У просторому приміщенні правильним колом стояли дванадцять терміналів. Вважалося, що таке розташування мало спонукати шифрувальників до інтелектуальних бесід і нагадувати їм, що вони є частиною великої команди: чимось на кшталт лицарів-шифрувальників Круглого столу. Іронія ж полягала в тому, що до будь-яких таємниць мешканці цього блоку ставилися несхвально.

Прозваний «дитячим майданчиком», блок № 3 і близько не давав відчуття стерильності, характерної для решти шифрувального відділу. Він був спроектований та обставлений так, щоб люди в ньому почувалися, як удома, – товсті килими, якісні аудіосистеми, завжди повний холодильник та навіть баскетбольне кільце. Стосовно шифрувального відділу в АНБ була така філософія: недостатньо вгатити кілька мільярдів доларів у комп’ютер-дешифратор. Треба ще й заохотити кращих із кращих на ньому працювати. Сюзанна скинула балетки фірми «Сальваторе Феррагамо» і встромила пальці в колготках у товстий килим. Добре оплачуваних державних службовців заохочували утримуватися від ефектної демонстрації власної заможності. Для Сюзанни це загалом не створювало проблем: вона почувалася абсолютно щасливою зі своєю скромною двокімнатною квартирою, седаном «вольво» та консервативним гардеробом. Але взуття – то була інша справа. Іще студенткою вона не шкодувала грошей на найкраще.