Цифрова Фортеця

Браун Ден

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав – і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.

– Ну, і звісно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Він похований у нашому соборі.

Бекер здивовано підвів очі.

– Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.

– Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.

Бекер

стенув плечима.

– Мабуть, того дня я пропустив уроки.

– Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.

Іспанська церква. Бекер знав, що в Іспанії існує лише одна церква – римсько-католицька. І католицтво цієї країни було навіть впливовішим за Ватикан.

– Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, – додав лейтенант. – Solo el escroto.

Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.

– Solo el escroto? – Він ледь стримав усмішку. – Лише його калитка?

Офіцер гордо кивнув.

– Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.

– Й у вашому соборі зберігається… – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

– Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.

Бекер ввічливо кивнув.

– Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

– Mala suerte, – зітхнув поліцейський. – Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

– Тоді іншим разом, – усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. – А тепер мені час. На мене чекає літак. – І він востаннє оглянув приміщення.

– Вам треба до аеропорту? – спитав лейтенант. – Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

– Ні, дякую. Я поїду на таксі.

Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу – байдуже, хто буде за кермом.

– Як скажете, – відповів офіцер, рушаючи до дверей. – Піду вимкну світло.

Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

– Стривайте, – гукнув Девід. – Увімкніть іще раз.

Лампи заблимали й увімкнулися.

Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

Офіцер простежив за його поглядом.

– Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

– Ви впевнені, що в коробці зібрано

все, що потрібно?

Лейтенант кивнув.

– Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

– Якась проблема? – спитав лейтенант.

– Так, – відповів Бекер. – У цій коробці дечого бракує.

Розділ 13

Токуген Нуматака стояв у своєму розкішному офісі на горішньому поверсі й дивився на токійський обрій. Підлеглі та конкуренти знали його під прізвиськом Акута Саме – акула-вбивця. За три десятиріччя він примудрився перехитрити своїх конкурентів, перемогти їх на торгах та переграти в рекламній сфері, а тепер ось-ось мав стати гігантом глобального масштабу, вийшовши на світові ринки.

Невдовзі Токуген Нуматака завершить найбільшу оборудку у своєму житті, оборудку, якій судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипіла адреналіном. Бізнес – це війна, а війна завжди збуджує.

Хоча три дні тому, коли йому зателефонували, Токуген Нуматака мав певні підозри, але тепер він знав усю правду. Небеса благословили його міоурі – щасливою долею. Він був обранцем богів.

– Я маю копію пароля для «Цифрової фортеці», – сказав голос з американським акцентом. – Чи не хочете його придбати?

Нуматака мало не розреготався. Він знав, що це хитрий трюк. «Нуматех корпорейшн» запропонувала чималу суму на торгах за новий алгоритм Енсея Танкадо, а тут якийсь невдаха-конкурент здумав жарти жартувати, намагаючись видурити інформацію про розмір запропонованої суми.

– Ви маєте пароль? – спитав Нуматака з удаваною цікавістю.

– Так. Мене звуть Північна Дакота.

Нуматака знову зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Про Північну Дакоту знали всі. Танкадо розповів пресі про свого таємного напарника. Танкадо зробив мудро, взявши партнера: навіть у Японії бізнесова практика стала безпринципною. Тому Енсей Танкадо видавався незахищеним. Але одна необережна дія з боку аж надто нетерплячої фірми – пароль опублікують, і тоді постраждають всі фірми-виробники програмного забезпечення.

Нуматака смачно затягнувся сигарою «Умамі» й вирішив трохи пограти в дурному спектаклі, що його влаштував невідомий співбесідник.

– Отже, ви продаєте ваш пароль? Цікаво, дуже цікаво. А що скаже про це Енсей Танкадо?

– Я не клявся зберігати вірність містеру Танкадо. Містер Танкадо мав глупство довіритися мені. Цей пароль коштує в тисячу разів більше тієї суми, яку він платить мені за його зберігання.

– Вибачте, – відповів Нуматака. – Ваш пароль не має для мене ніякої цінності. Коли Танкадо дізнається про ваш вчинок, він просто оприлюднить свою копію, і вона заполонить ринок.