Діти капітана Гранта
Шрифт:
Утім Паганелеві побажання не здійснилися, і його підсмажували лише палючі промені сонця. У цій тропічній спеці задихалися коні. Лише подеколи на вогненний диск набігала хмарка, тоді вершники підганяли коней, намагаючись триматися в життєдайній тіні, яку разом із хмарою гонив уперед західний вітер. Та невдовзі хмара обганяла коней, і сонце вогненними потоками знову заливало висушений ґрунт пампи.
Вільсон, запевняючи, що вони мають доволі води, зовсім не врахував нестерпну спрагу, що мордувала мандрівників. Поквапився він також і з думкою, що дорогою їм неодмінно трапиться річка. Шляхом їм не трапилося жодної річки, ба навіть пересохли
– В озері Салінас, – відповів індіанець.
– А коли ми туди дістанемось?
– Завтра ввечері.
Зазвичай мандрівники аргентинською пампою риють колодязі і знаходять воду на глибині кількох туазів. Та наші подорожні не могли скористатися цим способом, адже не мали інструментів, необхідних для копання колодязів. Довелося обмежитися невеликою порцією води. Загін не потерпав од спраги, одначе й не мав можливості цілком її втамувати.
Подолавши 30 миль, увечері зробили привал. Усі сподівалися поновити сили міцним сном, але вночі рій настирливих москітів і комарів нікому не дав спокою. Їх поява свідчила про скору зміну вітру, який незабаром і справді подув із півночі. Ці кляті комахи зазвичай полишають ту місцевість лише за південного або південно-західного вітру.
У той час як майор спокійно зносив дрібні життєві знегоди, Паганель повсякчас нарікав на долю. Він шпетив москітів і комарів, досадував через відсутність підкисленої води, що втамовує нестерпний біль од укусів. Майор намагався втішити географа, мовляв, той має вважати себе щасливчиком, якщо з трьохсот видів відомих натуралістам комах на них напали лише два. Однак, Паганель прокинувся в кепському гуморі. Та все ж учений швидко збирався, оскільки цього дня належало дістатися озера Салінас. Коні дуже потомилися, вони мало не помирали від спраги, хоча вершники й урізували свою порцію води на користь тварин, все ж її бракувало. Коли панував північний вітер, спека із суховієм здавалася ще нестерпнішою.
Однак цього дня монотонну путь було порушено. Мюльреді, що їхав на чолі загону, раптом повернув коня назад і повідомив про наближення загону індіанців. До цієї зустрічі поставилися неоднаково. Гленарвану спало на думку, що від цих тубільців він, імовірно, довідається про потерпілих на «Британії». А от Талькав не був радий зустрічі з індіанцями-кочівниками, бо вважав тих грабіжниками.
За його вказівкою маленький загін скупчився і тримав напоготові свою зброю. Незабаром показався загін індіанців. Він складався лише з десяти осіб, що трохи заспокоїло патагонця. На відстані приблизно ста кроків їх можна було легко розгледіти. Це були тубільці, що належали до пампського племені, яке в 1833 році розгромив генерал Росас. Рослі, з високим опуклим чолом, оливковим відтінком шкіри – класичні представники індіанської раси.
На них були шкури гуанако або нутрій. При собі вони мали списи завдовжки 20 футів, ножі, пращі [41] , бола [42] і ласо.
Спритність, із якою індіанці правили кіньми, свідчила, що вони чудові вершники. Вони зупинилися і з криками та активною жестикуляцією про щось радилися. Гленарван спрямував до них свого коня. Та не встиг він проїхати і два туази, як загін індіанців круто повернув і з неймовірною швидкістю зник із поля зору. Звісно, втомленим коням наших вершників годі було їх наздогнати.
41
Праща – стародавня ручна зброя для метання каменя.
42
Бола – мисливська метальна зброя індіанців Південної Америки.
– Спрахопуди! – вигукнув Паганель.
– Доброчесні люди так швидко не тікають, – додав Мак-Наббс.
– Що це за індіанці? – запитав Паганель Талькава.
– Гаучо, – відповів патагонець.
– Гаучо, – повторив Паганель, повертаючись до своїх супутників, – гаучо! Тоді їх нема чого боятися.
– Чому? – запитав майор.
– Тому що гаучо – сумирні пастухи.
– Ви так думаєте, Паганелю?
– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.
– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.
– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.
– Що ви! – вигукнув Паганель.
І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:
– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.
– Помиляюсь? – перепитав учений.
– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.
– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.
– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.
– Я помилився, пане Мак-Наббс?
– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.
Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.
– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!
– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.
– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.
– А ви надто заїдливі, – відбив майор.
Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.
– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:
– Це північний вітер.
– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?
– Ну звичайно, – відгукнувся Гленарван, – ваш поганий настрій пояснюється північним вітром. Мені колись казали, що на півдні Америки він надзвичайно збуджує нервову систему.
– Присягаюся святим Патріком, ви маєте рацію, Едуарде! – вигукнув майор і розреготався.
Та роздратований Паганель не бажав здаватися і накинувся на Гленарвана.
– То по-вашому, у мене збуджені нерви?
– Звичайно, Паганелю, і винен у цьому північний вітер. Тут він часто штовхає людей на злочини.