Діти капітана Гранта
Шрифт:
Увесь день 29 жовтня наші вершники спостерігали неозору одноманітну рівнину. Близько другої години по полудні вони помітили під ногами коней багато кісток якихось тварин. То були зотлілі бліді останки величезного стада биків. Однак ці скелети не були безладно розкидані. Ніхто не міг пояснити, чому на такому невеликому просторі зібрано таку кількість скелетів. Це було загадкою навіть для Паганеля, і він звернувся з цим питанням до Талькава. Той не забарився вдовольнити його цікавість.
Вигук географа: «Неймовірно!» – і ствердний кивок голови патагонця дуже зацікавили присутніх.
– Що
– Блискавка! – відповів географ.
– Як! Блискавка здатна таке спричинити? – вигукнув Том Остін. – Убити наповал півтисячне стадо!
– Так каже Талькав, і я вірю йому, адже грози в пампі вирізняються особливою люттю. Хоч би нам не довелося випробувати цього на власній шкурі!
– Щось дуже жарко, – промовив Вільсон.
– Термометр показує 30 градусів у тіні, – відгукнувся Паганель.
– Це мене не дивує, – мовив Гленарван, – я почуваюся так, наче по мені пробігає електричний струм. Сподіватимемося, ця спека нетривала.
– На жаль, – заперечив Паганель, – нам годі розраховувати на зміну погоди, на горизонті – жодної хмарки!
– То погано, – зауважив Гленарван, – наші коні змучені спекою. Тобі, мій хлопчику, не дуже жарко? – запитав він Роберта.
– Ні, сер, – відповів хлопчик, – я люблю спеку, вона приємна!
– Особливо взимку, – зауважив майор, пихкаючи сигарою.
Увечері зробили привал поблизу покинутого ранчо – глиняної мазанки із солом’яним дахом. Ранчо було обнесене трухлявим частоколом, який, щоправда, таки міг уночі захистити коней від нападу лисиць. Самим коням ці тварини не можуть заподіяти шкоди, але хитрунки перегризають збрую, тоді коні можуть легко вирватися на свободу.
За кілька кроків від ранчо була вирита яма, що, вочевидь, правила за вогнище. У ній ще збереглася остигла зола. Всередині ранчо була лавка, вбогий лежак із бичачої шкіри, казанок, рожен і чайник для кип’ятіння мате.
Мате – напій із настою сушених трав, поширений у Південній Америці. Як і більшість американських напоїв, його п’ють крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував мате, і мандрівники залюбки запили ним вечерю, гідно поцінувавши індіанський напій.
Наступного дня, 30 жовтня, сонце піднялося ніби в розпеченому тумані й залило землю пекучими променями. Температура цього дня була нестерпна. На лихо, на рівнині, годі було шукати прихистку від спеки. Однак експедиція мужньо прямувала на схід.
Кілька разів дорогою траплялися величезні стада тварин, які не мали сил пастися під нещадним сонцем і ліниво валялися на траві. Сторожів, точніше пастухів, не було видно, лише собаки, що звикли втамовувати спрагу, висмоктуючи молоко в овець, вартували величезні череди корів, телят і биків.
Місцева рогата худоба вельми покірна, їй не властива інстинктивна реакція на червоний колір, притаманна європейським побратимам.
– Поза сумнівом, це пояснюється тим, що тут вони пасуться на республіканських випасах! – зауважив Паганель, вельми задоволений своїм дотепом.
До полудня в пампі почалися певні зміни. Стомлені одноманітністю цих місць мандрівники одразу ж їх помітили.
Дедалі рідше стали траплятися злаки. Замість них з’явилися ріденькі реп’яхи і гігантські чортополохи заввишки в дев’ять футів, що здатні ощасливити всіх ослів земної кулі. Подекуди росли низькі колючі чагарники темно-зеленого кольору. На такому висушеному ґрунті ці непоказні рослини були вельми цінні. Досі волога, що зберігалася в глинистому ґрунті рівнини, живила пасовище; тож трав’янистий покрив був густий і розкішний. Але тут цей килим, місцями витертий, місцями прорваний, оголив свою основу і продемонстрував убогість ґрунту. Талькав указав своїм супутникам на ці красномовні ознаки посухи.
– Особисто я зовсім не проти цієї зміни, – заявив Том Остін, – трава, довкруж трава – це врешті-решт може і набриднути.
– Так, але там, де трава, там і вода, – відгукнувся майор.
– О, це не проблема, – втрутився Вільсон, – дорогою нам обов’язково трапиться річка.
Якби Паганель чув цю фразу, то обов’язково зауважив би, що між Ріо-Колорадо і горами аргентинської провінції протікає дуже мало річок, але він саме пояснював Гленарвану явище, яке його зацікавило.
У повітрі витав запах паленого, проте аж до горизонту вогню не було видно. Не було також і диму – свідчення далекої пожежі. Отже, це явище не можна було пояснити якоюсь природною причиною. Незабаром запах горілої трави став такий відчутний, що всі, за винятком Паганеля і Талькава, були здивовані. Географ, завжди готовий пояснити будь-яке явище, повідав їм таке.
– Ми не бачимо вогню, проте відчуваємо запах гару. «Немає диму без вогню» – це прислів’я не менш правдиве в Америці, ніж у Європі. І це означає, що десь є пожежа, але у цій пампі така рівна поверхня, що повітряні маси рухаються без перешкод, тож запах палаючої трави можна відчути і за 75 миль.
– За 75 миль? – недовірливо перепитав майор.
– Саме так, – підтвердив Паганель. – Маю лише додати, що такі пожежі доволі часто охоплюють великі простори і подеколи досягають величезної сили.
– Хто ж підпалює прерії? – запитав Роберт.
– Висушені спекою трави часто вражає блискавка, а іноді це роблять самі індіанці.
– А навіщо вони це роблять?
– Не знаю, чи це правда, але вони стверджують, ніби після таких пожеж у пампі краще ростуть злаки. Це доводило б, що зола живить ґрунт. А я вважаю, що мета цих пожеж – знищення мільярдів кліщів, які доймають стада.
– Але такий дикий спосіб може вартувати життя тваринам, – зауважив майор.
– Буває, згорають стада, але зважаючи на їхню незліченну кількість, це дрібниці.
– До них мені байдуже: це справа індіанців, – провадив Мак-Наббс. – Я думаю про мандрівників, які перебувають у пампі. Адже і їх може заскочити полум’я?
– Звичайно! – задоволено вигукнув Паганель. – Іноді так стається, і я залюбки поспостерігав би таке видовище.
– Це схоже на нашого вченого, – сказав Гленарван. – У несамовитій любові до науки він ладен живцем згоріти.
– Годі вам, любий Гленарване, я прочитав Купера, і його «Шкіряну Панчоху». Завдяки їй я навчився рятуватися від наступу полум’я. Усе просто: довкола себе в радіусі кількох туазів треба вирвати траву. Тому я не боюся степової пожежі, більше того, щомога закликаю її.