Діти капітана Гранта
Шрифт:
– І все ж не варто впадати у відчай, адже штиль ліпший за супротивний вітер, – зауважив Гленарван.
– Ви маєте рацію, сер, – відповів Джон Манглс, – але таке затишшя зазвичай провіщає зміну погоди, адже ми перебуваємо поблизу кордону мусонів, які з жовтня по квітень дмуть у північно-східному напрямі. Вони можуть затримати нас.
– Нічого не вдієш, Джоне. Доведеться підкоритися стихії. Та й, зрештою, це лише затримка.
– Звичайно, якщо тільки не здійметься шторм.
– Вас лякає шторм? – запитав Гленарван, позираючи на безхмарне небо.
– Так, – відповів капітан, – я кажу це вам, сер, але не хочу турбувати леді Гленарван і міс
– Правильно, Джоне, але що саме вас непокоїть?
– Вірні ознаки неминучої бурі. Не покладайтеся на безхмарне небо – це омана. Ось уже два дні як падає барометр. Зараз він упав до 27 дюймів, і це віщує загрозу. Шторми південного океану вельми небезпечні, це я знаю з власного досвіду. Водяна пара у великій кількості згущується над величезними просторами передполярних льодовиків і створює сильне переміщення повітря. Звідси боротьба полярних і екваторіальних вітрів, що призводить до бур, циклонів і ураганів. Кораблям дуже важко з ними боротися.
– Джоне, «Дункан» – міцне судно, а його капітан – вправний моряк. Ми подолаємо найсильніший шторм.
Спершу побоювання Джона Манглса ґрунтувалися лише на інстинкті моряка. Як то кажуть англійці, він був знавцем погоди – «weather-wise». Однак стрімке падіння барометра змусило молодого капітана вдатись до запобіжних заходів. Джон Манглс очікував на сильну бурю. Хоча на небі не було ані хмаринки, барометр сповіщав протилежне. З місць із високим атмосферним тиском повітряні потоки спрямовуються в місця, де атмосферний тиск нижчий. Що ближчі одне від одного ці місця, то більша швидкість вітру.
Джон Манглс простояв ніч на капітанському містку. Близько одинадцятої на півдні небо заволокло хмарами. Капітан зібрав команду на палубі й наказав спустити верхні вітрила. Він залишив лише фок, контр-бізань, марсель і клівери. Опівночі здійнявся холодний вітер. З часом він дужчав, і невдовзі швидкість поривів досягла шести туазів за секунду.
Тріскіт щогл, гомін команди, сухе клацання вітрил, скрип внутрішніх перегородок яхти – пасажири зрозуміли, що відбувається щось надзвичайне. Паганель, Гленарван, майор і Роберт з’явилися на палубі: один з цікавості, решта – готові будь-якої миті взятися до роботи.
Небо, ясне і зоряне ввечері, тепер затягло густими хмарами, поплямувало смугами, наче леопардову шкіру.
– Буде ураган? – коротко запитав Гленарван Джона Манглса.
– Незабаром, – відповів капітан.
Він наказав узяти один риф біля м'aрселя. Матроси кинулися виконувати наказ. Докладаючи неабияких зусиль, долаючи вітер, вони зменшили вітрило, підтягнувши його риф-сезнями до спущеної реї. Джон Манглс прагнув зберегти велику вітрильність, аби послабити хитавицю на яхті.
Після ретельної підготовки капітан віддав наказ Остіну і боцманові бути напоготові – ураган невпинно наближався. Подвоїли найтови [62] шлюпок і кріплення запасного рангоуту; укріпили бічні талі гармати; якомога тугіше натягнули ванти і бакштаги; задраїли люки. Джон Манглс весь час перебував на юті, з навітряної сторони яхти, наче намагався вивідати таїну грозового неба.
62
Найтов – мотузка, трос, який використовують для зв’язування кінців двох або кількох канатів, а також для кріплення шлюпок, рухомих предметів на судні.
Барометр упав до 26 дюймів, що трапляється вкрай рідко. Штормглас [63] сповіщав про бурю.
Була перша ночі. Гелена і Мері Грант змучені жорстокою хитавицею в каютах, зважилися піднятися на палубу. Вітер набрав швидкості до 14 туазів за секунду. Він несамовито свистів у снастях. Металеві троси бриніли, наче струни, по яких ударив чийсь гігантський смичок. Блоки налітали один на одного. Снасті з пронизливим свистом ковзали по жолобах. Вітрила оглушливо гахкали, наче гарматні постріли. До яхти наближався жаский вал, та судно чаєчкою злетіло на його пінистий гребінь.
63
Штормглас – хімічний барометр.
Джон помітив пасажирок, швидко підійшов до них і попросив повернутися до кают-компанії. Хвилі перепліскували через борт і щомиті могли залити палубу. Стихія вирувала з такою силою, що Гелена ледве розчула капітанове прохання.
– Небезпеки немає? – встигла лише запитати у мить відносного затишшя.
– Жодної, – відповів Джон Манглс. – Але вам та міс Мері не можна залишатися на палубі.
Гелена Гленарван і Мері Грант не опиралися наказу, що радше прозвучав як благання, і повернулися в кают-компанію саме тієї миті, коли жахлива хвиля з такою силою накрила корму яхти, що в їхній каюті задвиготіли скляні ілюмінатори. Вітер уже дув із подвоєною люттю.
Під тиском вітрил щогли гнулися так, що здавалося, ніби яхта спурхнула над хвилями.
– Фок на гітови! – скомандував Джон Манглс. – Спустити марсель і клівери!
Матроси кинулися виконувати наказ. Ослабили фали, підтягли гітови і спустили клівери з таким гуркотом, що заглушили навіть рев бурі, і «Дункан», що вивергав клуби чорного диму, судомно спінив воду гвинтом лопатей, які подеколи виринали з води.
Обличчя Гленарвана, майора, Паганеля та Роберта, які стежили за двобоєм «Дункана» зі страхітливою стихією, виражали то захоплення, то жах. Вони цупко вчепились за глиці фальшборта і мовчки спостерігали за зграями буревісників, зловісних птахів, які шугали в повітрі, насолоджуючись шаленством бурі.
Раптом пронизливий свист заглушив рев бурі. Це зі страшною силою вирвалася пара, але не через паровідвідну трубу, а із запобіжних клапанів казана. Пролунав різкий тривожний свисток. Яхту сильно накренило, і Вільсона, котрий стояв біля штурвала, збило з ніг раптовим ударом румпеля. [64]
Без керманича «Дункан» пішов насупроти хвиль.
– Що сталося? – вигукнув Джон Манглс, кидаючись на місток.
– Судно дало крен, – відповів Том Остін.
– Стерно зламалося?
64
Румпель – спеціальний важіль на стерні.
– До машини, до машини! – почувся голос механіка.
Джон стрімголов помчав по трапу. Все машинне відділення було заповнене густою парою. Вийшли з ладу поршні циліндрів. Шатуни не обертали гребного валу.
Механік, помітивши збій у машині, щоб уникнути вибуху казанів, випустив із них пару через паровідвідну трубу.
– Що сталося? – запитав капітан.
– Гвинт зіпсувався: погнувся чи щось зачепив, – звітував механік. – Він перестав обертатися.
– А хіба не можна його очистити?