Діти капітана Гранта
Шрифт:
Мандрівники спустилися аж до підніжжя гори, де вся земля усіяна безформними уламками скель, шлаком, шматками чорної пористої лави й іншими вулканічними виверженнями. Важко було помилитися в походженні цього величезного конуса, тож англійський капітан Кармайкел мав цілковиту рацію стверджуючи, що це згаслий вулкан.
Мисливці здибали декілька кабанів, і майор уклав на місці одного з них. Гленарван підстрелив кілька чорних куріпок, із яких судновий кухар приготував чудове рагу. На гірському узвишші пустували граційні кізочки. Були на острові й здичавілі кішки – горді, зухвалі й сильні тварини, що становлять загрозу навіть для собак.
О восьмій вечора всі повернулися на яхту, а вночі «Дункан» назавжди залишив острів Трістан-да-Кунья.
Розділ III. Острів
Джон Манглс мав намір поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії, а тому мусив трохи відхилитися від тридцять сьомої паралелі і взяти курс на два градуси північніше. «Дункан» перебував нижче зони пасатів і потрапив у смугу попутних західних вітрів.
Менш ніж за шість днів він покрив 1 300 миль, що відокремлюють Трістан-да-Кунья від південного узбережжя Африки. 24 листопада о третій годині дня вже виднілася Столова гора, і незабаром яхта порівнялася з горою Сигналів, що вела до входу в бухту. «Дункан» увійшов туди до восьмої вечора і кинув якір у Кейптаунському порту.
Член Географічного товариства, Паганель, розповів, що південне узбережжя Африки вперше у 1486 році мимохіть побачив португальський адмірал Бартоломео Діас. Лише в 1497 році знаменитий Васко да Гама обігнув мис, про це Паганель довідався із «Луїзіади» Камоенса, де й оспівано славетного мореплавця. Із цього приводу вчений зауважив: якби Діас у 1486 році, за шість років до першої подорожі Христофора Колумба, обігнув мис Доброї Надії, то про Америку ще довго не чули б. Справді, шлях повз цей мис до Східної Індії найкоротший. А славетний генуезький моряк, заглиблюючись далі й далі на захід, шукав найкоротшого шляху до «країни прянощів». Отже, якби мис обігнули раніше, то Колумбова експедиція була б зайвою, і він, імовірно, так і не здійснив би її.
Місто Кейптаун, розташоване в глибині Кейптаунської бухти, заснував у 1652 році голландець Ван-Рібек. Це була столиця доволі великої колонії, яка остаточно перейшла до англійців за угодою 1815 року.
Пасажири «Дункана» скористалися стоянкою, щоб відвідати місто. У їхньому розпорядженні було всього дванадцять годин, оскільки капітанові Джону на поновлення запасів вугілля потрібен був лише день.
Утім, на вивчення шахівниці під назвою Кейптаун, на якій тридцять тисяч білих і чорних жителів грали роль королів, королев, слонів, коней і пішаків, нашим мандрівникам вистачило менше години. Принаймні такою була Паганелева думка. Коли пасажири «Дункана» оглянули замок, що височів над південно-східною частиною міста, палац і сад губернатора, біржу, музей, кам’яний хрест, споруджений Бартоломео Діасом на честь свого відкриття, вихилили склянку понтейського вина – найкращого в цих краях, то їм нічого більше не залишалося, як вирушити далі.
Тож удосвіта наступного дня «Дункан», напнувши клівер, фок і марсель, знявся з якоря і вже за кілька годин огинав знаменитий мис Бур, який португальський король-оптиміст Жуан II так невдало назвав мисом Доброї Надії. 2 900 миль, що відокремлюють мис Доброї Надії від острова Амстердам, при гарній погоді можна подолати за десять днів. Мореплавцям щастило більше, аніж мандрівникам пампою; їм не довелося скаржитися на стихії.
– О море, море! – торочив Паганель. – Що було б із людством, якби не існувало морів. Корабель – це справжня колісниця цивілізації! Замисліться, друзі мої, якби земна куля була величезним континентом, то ми навіть у дев’ятнадцятому столітті не знали б і тисячної її частини. Погляньте, що відбувається в глибині неозорих материків. Людина ледве наважується ступити на землі сибірської тайги, на рівнини Центральної Азії, пустелі Африки, прерії Америки, неозорі степи Австралії, крижані пустелі полюсів… Сміливий відступає, відважний гине. Спека, хвороби, дикість тубільців є непереборними перешкодами. 20 миль пустелі більше віддаляють людей одне від одного, аніж 500 миль океану! Люди, що живуть на протилежному узбережжі, вважають себе сусідами, і вони чужі один одному, якщо їх відокремлює ліс. Англія межує з Австралією, тоді як Єгипет наче віддалений від Сенегалу на мільйони льє, а Пекін є антиподом Петербурга! У наш час перетнути море легше, ніж Сахару.
Паганель говорив із таким запалом, що навіть майор нічого не заперечив проти цього гімну океану. Якби у пошуках Гаррі Гранта потрібно було йти вздовж усієї тридцять сьомої паралелі суходолом, то ця подорож виявилася б нездійсненною, але море було до послуг відважних мандрівників, воно переносило їх з однієї країни в іншу, і 6 грудня перші промені сонця освітили гору, що наче поставала з надр морських. Це був острів Амстердам, конусоподібну вершину якого погожої днини було видно на 50 миль. О восьмій ранку нечіткі контури острова чимось нагадували Тенеріфе.
– Він дуже схожий і на Трістан-да-Кунья, – зауважив Гленарван.
– Цілком правильно, – відгукнувся Паганель. – Що випливає з геометрографічної аксіоми: два острови, подібні до третього, подібні й між собою. Додам, що острів Амстердам, як і Трістан-да-Кунья, був багатий на тюленів і Робінзонів.
– То Робінзони є всюди? – запитала Гелена.
– Слово честі, пані, я знаю дуже мало островів, де не траплялися такі пригоди, – відгукнувся учений. – Саме життя раніше за вашого знаменитого співвітчизника Даніеля Дефо створило його роман.
– Месьє Паганелю, – звернулася до нього Мері Грант, – дозвольте запитати вас.
– Прошу, люба міс. Я завжди готовий відповісти.
– Скажіть, ви б дуже злякалися, якби раптом опинилися на безлюдному острові?
– Я? – вигукнув Паганель.
– Навіть не намагайтеся переконувати нас, що це ваша заповітна мрія, – сказав майор.
– А я й не збираюся нікого переконувати, – відповів географ, – але така пригода не злякала б мене, я почав би нове життя: полював би, ловив рибу, жив би взимку в печері, влітку – на дереві, як слід запасся б провіантом. Словом, колонізував би весь острів.
– Сам?
– Сам, якби так склалися обставини. Втім, хіба на цім світі можна залишитися самотою? Хіба не можна знайти собі друга серед тварин: приручити молоде козеня, балакучого папугу, кумедну мавпочку? А може й так статись, що доля вам пошле товариша, такого собі П’ятницю, годі уявити щось ліпше! Двоє друзів на безлюдному острові – ось вам і щастя. Лише уявіть: я і майор…
– О, красно дякую! – вигукнув Мак-Наббс, – роль Робінзона – не для мене, запевняю вас.
– Любий Паганелю, – втрутилася леді Гелена, – знову ваша бурхлива уява перенесла вас у світ фантазій. Та мені здається, що реалії дуже відрізняються від фантазій. Ви уявляєте вигаданих Робінзонів, яких доля передбачливо закидає на чудові острови, де природа леліє їх, немов розпещених дітей. Ви бачите тільки один бік медалі.
– Як! Ви не вірите, що можна бути щасливим на безлюдному острові?
– Ні, не вірю. Людина – істота соціальна, і жити самотою вона не здатна. На самоті її охопить відчай. Це лишень питання часу. Спершу її поглинуть повсякденні потреби й турботи, що відволікатимуть бідолаху від думок про самотнє майбутнє. Проте згодом, коли людина усвідомить свою самотність, коли зрозуміє, що люди далеко, що навряд чи вона побачить батьківщину… Що має відчувати ця людина? Її острівець – увесь світ для неї; все людство. І коли прийде смерть, страшна самотня смерть, то людина-робінзон почуватиметься останньою людиною в останній день існування світу. Повірте мені, пане Паганелю, краще не бути цією людиною.