Діти Яфета
Шрифт:
Ця книга писалася в умовах кипіння політичних при- страстей, вихорі подій, під гул канонади (перші дві частини «Листів до братів-хліборобів» створено в 1919–1920 роках); на словах про українську революцію лежить вогненний відблиск цієї революції. Вже робота над третьою частиною дала змогу авторові дистанціюва- тися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань і конфліктів із тими, кого вважав послідовними однодум- цями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує, коли говорити про вулканічний темперамент автора) писалася четверта частина «Листів...». Тут — квінтесен- ція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше і найґрунтовніше вираження його політичної філософії.
Липинський пристрасно обстоює принципово важли- ву тезу про плюралістичність майбутньої української держави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це саме собою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні, вже
Народницька історіографія любила потрактовувати народ, саме українське суспільство як однорідність, як більш-менш одноманітну соціальну масу і принципово не помічала того, що виходило поза межі цієї однорідності й одноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудниць- кого, народники гнівно засуджували як «паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю. На- родницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ста- вилися до державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеоло- гія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багать- ма оглядами був реакцією на народництво та його анти- тезою. Але політична філософія інтегрального націона- лізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замі- нила поняття нездиференційованого «народу» поняттям монолітної «нації». І народництво, й інтегральний націо- налізм дотримувалися концепції однорідного суспіль- ства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.
На думку Липинського, самостійна українська держа- ва матиме політично зрілу націю, яку утворюватимуть усі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного поход- ження; він вірив у силу «територіального», «географічно- го» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми України й усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї. Липинський багато роздумував над проблемою легі- тимності влади у майбутній українській державі, виразно бачив, що саме відсутність монархічного елементу в Гетьманщині дуже послаблювала державу, почасти внося- чи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелонів влади. На його гадку, невдача Богдана Хмельницького у спробі зробити гетьманство спадковим негативно вплину- ла й на долю козацької держави. Таким шляхом Липин- ський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадкового гетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політич- ний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсо-
лютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, де безперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачив перед собою взірець Англії — конституційної монархії.
У тій же «Релігії і церкви в історії України» він — і це так характерно для нього — переводить розмову на тему держави, яка є для нього єдино природною формою існу- вання народу, гарантом збереження нації від жорстоких сил політичної ентропії: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб Україну можна було створити голосами плебісциту. Не вірю, щоб держава наша постала шляхом демократич- ним — «шляхом свобідного виявлення волі більшо- сті», — а не так, як поставали всі держави: шляхом завоювання чи відвоювання, при якому Українська дер- жава, як всяка держава, може бути створена для «наро- да», для більшості організованим, розумним і витрива- лим хотінням та зусиллям меншості». За Липинським, найвищими носіями державотворчих якостей є «войов- ники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні). Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжну роль — сил, що формують ідеї в суспільстві.
Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділяв держави на три типи: класократія, демократія, охлокра- тія. Класократія — це відносна рівновага між владою та свободою. Демократія — порушення рівноваги між вла- дою і свободою. Охлократія — цілковите домінування непродуцентів із придушенням свободи. За його слова- ми, більшовики витворили хрестоматійний зразок охло- кратичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «доки одна частина пануючих більшовиків не збунтується проти другої і не почне вимагати свободи «конституції». Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами
Він енергійно підтримував Павла Скоропадського, бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,
що в народі ще жива пам’ять про устрій української козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж, Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Липин- ський убачав перший крок до легітимності влади. Потім настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоропад- ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський схилявся до того, що політичний лад майбутньої укра- їнської держави мають визначати установчі збори,— хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому дорогою.
Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль- ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра- ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж- ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з роками в нього надзвичайно посилився моральний рито- ризм — Липинський вимагав від своїх соратників безза- стережної етичної чистоти. Але люди — хоч яким вони ідеям служили б — завжди лишаються людьми, в яких чесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі- тичний продукт російського виховання, взорувався не так на поради Липинського, який прагнув створити з нього справді цивілізованого європейського монарха, а не бліду копію з кунсткамери російського царського двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро надарований амбіціями та шанолюбством Скоропад- ський дратувався такою опікою Липинського. А це до всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз- ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль- них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто- яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби- ває те, що вивищується над нею...
Михайло Горинь звернув увагу на такі — повчальні для нас перед лицем історії — моменти з епістолярії Липинського та його сучасників. У листі Липинського до Бориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єсть Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а найважніше — мій приятель. Україна демократична — це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити». Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати- ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища, яким є наша дружба (міцна — я вірю), дружба монархі- ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби- рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться, а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм- не признання людської чесности і великої любови до нашої батьківщини».
Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод- ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у міжпартійних взаєминах національно-демократичних сил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен- ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни- ками ворогів України.
А ось — іще глибоко повчальний момент із листа Василя Стефаника до Липинського: «Ех, якби Ваші предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як Великий Гетьман, української землі та надавали їй поря- док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон- цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації. Все дотепер ми були без правої руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра- вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».
Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, спільнить.
Власне і для цього теж написано цей роман, якому на моє тверде переконання, просто немає ціни.
Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.