Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Але що ж тоді діється?
— Доведеться викидати вантаж за борт. Ми не можемо гаяти часу. З якого трюму почнемо?
— З першого, — запропонував я. — Там посилки. Зачекаємо їх на Місяці.
— Тільки не з першого, — сказала раптом Аліса.
— Ну гаразд, — відповів я їй машинально. — Тоді почнемо з третього — там клітки й сіті.
— Тільки не з третього, — сказала Аліса.
— А це що за витівки? — спитав суворо Полосков.
І в цю мить диспетчер знову вийшов на зв’язок.
— “Пегас”, —
— Яка скарга?
— Вмикаю довідкове бюро.
На екрані з’явився зал чекання. Біля довідкового бюро юрмились люди. Серед них я впізнав кілька знайомих облич. Звідкіля я їх знаю?
Жінка, що стояла найближче до довідкового бюро, сказала, дивлячись на мене:
— Соромно все-таки. Не можна так потурати пустощам.
— Яким пустощам? — здивувався я.
— Я сказала Альоші: на Місяць ти не летиш, у тебе п’ять трійок за четверту чверть.
— І я заборонила Льові летіти на цей матч, — підтримала її інша жінка. — Залюбки міг би подивитися по телевізору.
— Ага, — сказав я поволі.
Я впізнав нарешті людей, які зібралися біля довідкового бюро: це були батьки дітей з Алісиного класу.
— Все ясно, — мовив Полосков. — І багато у нас на борту “зайців”?
— Я не думала, що у нас перевантаження, — призналась Аліса. — Не могли ж діти пропустити матч віку! Що ж виходить — я подивлюся, а вони ні?
— І багато у нас “зайців”? — повторив Полосков сталевим голосом.
— Наш клас і два паралельних, — відповіла тихо Аліса. — Поки тато вночі спав, ми злетілися до космодрому й залізли на корабель.
— Нікуди ти не летиш, — сказав я. — Ми не можемо брати в експедицію безвідповідальних людей.
— Тату, я більше не буду! — почала благати Аліса. — Та зрозумій же, у мене сильно розвинуте почуття обов’язку!
— Ми розбитися могли через твоє почуття обов’язку, — відповів Полосков.
Взагалі-то він усе Алісі прощає, але зараз він дуже розсердився.
— Ходімо витягати “зайців”, — додав він. — Якщо впораємося за півгодини, залишаєшся на кораблі. Ні — летимо без тебе.
Останнього “зайця” ми витягли з трюму через двадцять три хвилини. Ще через шість хвилин вони усі вже стояли, страшенно засмучені й пригнічені, біля корабля, і до них від будівлі космодрому бігли мами, тата і бабусі.
Усього “зайців” на “Пегасі” виявилося сорок три чоловіки. Я досі не розумію, як Алісі вдалося їх розмістити на борту, а нам — жодного з них не помітити.
— Щасливо, Алісо! — крикнув знизу Альоша Наумов, коли ми нарешті піднялися до люка. — Повболівай за нас! І повертайся скоріше!
— Фізкультпривіт!.. — відповіла йому Аліса. — Негарно вийшло, тату, — сказала вона мені, коли ми вже піднялися над Землею і взяли курс до Місяця.
— Негарно, — згодився я. — Мені за тебе соромно.
— Я не про те, — мовила Аліса. — Адже третій “Б”
— А куди картоплю з мішків діли? — здивовано спитав Полосков.
— Не знаю, — відповіла Аліса. Подумала і додала: — Якими очима я дивитимусь на стадіоні на третій “Б”? Просто жах!
Розділ 3
ТИ ЧУВ ПРО ТРЬОХ КАПІТАНІВ?
Коли “Пегас” опустився на місячному космодромі, я спитав у своїх супутників:
— Які в кого плани? Вилітаємо завтра о шостій нуль-нуль.
Капітан Полосков сказав, що він залишається на кораблі готува ти його до відльоту.
Механік Зелений попросив дозволу сходити на футбол. Адіса теж сказала, що піде на футбол, хоч і без будь-якого задоволення.
— Чому? — спитав я.
— Хіба ти забув? На стадіоні буде весь третій “Б”, а з других класів тільки я одна. Ти в усьому винен.
— Я?
— А хто ж висадив із “Пегаса” моїх хлопців?
— Ми ж не могли піднятися! Та й що б сказали про мене їхні батьки? Раптом що-небудь станеться?
— Де? — обурилась Аліса. — У Сонячній системі? Наприкінці двадцять першого століття?
Коли Аліса із Зеленим пішли, я вирішив востаннє випити чашечку кави у справжньому ресторані й пішов у “Місяцехід”.
Величезний зал ресторану був майже повен. Я зупинився неподалік від входу, шукаючи місця, і почув знайомий громовий голос:
— Кого я бачу!
За найдальшим столом урочисто сидів мій давній приятель Громозека. Я не бачився з ним років п’ять, але ні на хвилину про нього не забував. Колись ми дуже дружили, і почалося наше знайомство з того, що мені вдалося врятувати Громозеку в джунглях Еврідіки. Громозека відбився від археологічної партії, заблукав у лісі й мало не попав у зуби Малому дракончику — злісній тварині в шістнадцять метрів завдовжки.
Побачивши мене, Громозека спустив на підлогу згорнуті для зручності щупальці, в чарівній усмішці роззявив свою півметрову пащу, по-дружньому потягся мені назустріч гострими пазурищами і, набираючи швидкості, кинувся в мій бік.
Якийсь турист, що ніколи раніше не бачив жителів планети Чумароз, заверещав і знепритомнів. Та Громозека на нього не образився. Він міцно обхопив мене щупальцями і притиснув до гострих пластинок на своїх грудях.
— Старина! — ревів він, як лев. — Скільки літ, скільки зим! Я вже зібрався летіти в Москву, щоб тебе побачити, і раптом — очам своїм не вірю… Яким побитом?
— Ідемо в експедицію, — відповів я. — У вільний пошук по Галактиті.
— Це чудово! — з почуттям сказав Громозека. — Я щасливий, що тобі вдалося подолати підступи злозичливців і вирушити в експедицію.