Дівчинка з Землі
Шрифт:
— Але в мене немає злозичливців.
— Ти мене не ошукаєш, — промовив Громозека, докірливо трясучи перед моїм носом гострими, загнутими пазурами.
Я не став заперечувати, бо знав, який недовірливий мій друг.
— Сідай! — наказав Громозека. — Робот, пляшку грузинського вина для мого найкращого друга і три літри валер’янки для мене особисто.
— Слухаю, — відповів робот-офіціант і покотив на кухню виконувати замовлення.
— Як життя? — допитував мене Громозека. — Як дружина? Як донька? Вже навчилася ходити?
— У школі вчиться, —
— Чудесно! — вигукнув Громозека. — Як швидко біжить час…
Тут моєму другові спала сумна думка, і, будучи дуже вразливою особою, Громозека оглушливо застогнав; димучі їдкі сльози покотилися з восьми очей.
— Що з тобою? — стривожився я.
— Ти тільки подумай, як швидко плине час! — промовив Громо зека крізь сльози. — Діти ростуть, а ми з тобою старіємо.
Він, розчулившись, випустив із ніздрів чотири струмені їдкого жовтого диму, що оповив ресторан, але відразу ж опанував себе й оголосив:
— Даруйте мені, благородні відвідувачі ресторану, я постараюсь більше не завдавати вам прикрощів.
Дим розповзався поміж столиками, люди кашляли, і дехто навіть вийшов із залу.
— Ходімо й ми, — сказав я, задихаючись, — а то ти ще чогось накоїш.
— Твоя правда, — покірно згодився Громозека.
Ми вийшли в хол, де Громозека зайняв цілий диван, а я примостився поруч нього на стільці.
Робот приніс нам вино і валер’янку, келих для мене і літрову банку для чумарозця.
— Де ти зараз працюєш? — спитав я Громозеку.
— Будемо розкопувати мертве місто на Колеїді, — відповів він. — Сюди прилетів по інфрачервоні детектори.
— Цікаве місто на Колеїді? — спитав я.
— Може, й цікаве, — відповів обережно Громозека, який був страшенно забобонний. Щоб не зурочити, він провів чотири рази хвостом біля правого ока і сказав пошепки: — Баскурі-баріпарата.
— Коли починаєте? — спитав я.
— Тижнів через два стартуємо з Меркурія. Там наша тимчасова база.
— Дивне, непідходяще місце, — сказав я. — Половина планети розжарена, половина — крижана пустеля.
— Нічого дивного, — заперечив Громозека і знову потягся по валер’янку. — Ми там торік відшукали залишки корабля Північних мандрівників. От і працювали. Та що я все про себе та про себе! Ти мені краще про свій маршрут розкажи.
— Я знаю про нього тільки приблизно, — відповів я. — Ми облетимо спочатку кілька баз по сусідству із Сонячною системою, а потім підемо у вільний пошук. Часу — три місяці, корабель чималий.
— На Еврідіку не збираєшся? — спитав Громозека.
— Ні. Малий дракончик уже є в Московському зоопарку, а Великого дракончика, на жаль, ще ніхто не зміг піймати.
— Навіть якби ти його й піймав, — сказав Громозека, — все одно на твоєму кораблі везти його не можна.
Я згодився, що Великого дракончика на “Пегасі”
Ми трохи помовчали. Приємно сидіти з давнім другом і нікуди не поспішати. Літня туристка в бузковій перуці, прикрашеній восковими квітами, підійшла до нас і боязко простягла блокнот.
— Не відмовте, — попросила вона, — написати мені автограф на згадку про випадкову зустріч.
— Чому б і ні? — сказав Громозека, простягши пазуристе щупальце по блокнот.
Старенька зажмурилася від жаху, і її тонка ручка затремтіла.
Громозека розгорнув блокнот і на чистій сторінці розгонисто написав:
“Прекрасній, юній землянці од вірного шанувальника з туманної планети Чумароз. Місяць. Ресторан “Місяцехід”. З березня 2074 року”.
— Спасибі, — прошептіла старенька і відступила дрібненькими кроками.
— Я добре написав? — спитав мене Громозека. — Зворушливо?
— Зворушливо, — згодився я. — Тільки не зовсім точно.
— А що?
— Це зовсім не юна землянка, а літня жінка. І взагалі — землянкою колись називали первісне житло, викопане у землі.
— Ой, яка ганьба! — засмутився Громозека. — Але ж у неї квіточки на капелюсі. Зараз же дожену її і перепишу автограф.
— Не варто, друже, — зупинив я його. — Ти її тільки перелякаєш.
— Так, важкий тягар слави, — мовив Громозека. — Але приємно усвідомлювати, що найвидатнішого археолога Чумарози впізнають навіть на далекому земному Місяці.
Я не став переконувати друга, що він помиляється. Я був певен, що старенька ніколи в житті не зустрічалася з жодним із космоархеологів. Просто її вразила зовнішність мого друга.
— Слухай, — сказав Громозека, — мені сяйнула ідея. Я тобі допоможу.
— Як?
— Ти чув про планету імені Трьох Капітанів?
— Десь читав, але не пам’ятаю, де і чому.
— Тоді чудово.
Громозека нахилився ближче, поклав мені на плече важке, гаряче щупальце, розправив блискучі пластинки на круглому, наче невелика повітряна куля, животі й почав:
— У секторі 19-4 є невелика незаселена планета. Раніше в неї навіть назви не було — тільки цифровий код. А чому так? Там на рівному кам’яному плато здіймаються три статуї. Поставлено їх на честь трьох космічних капітанів. Це були великі дослідники й відважні люди. Один із них був родом із Землі, другий — з Марса, а третій капітан народився на Фіксі. Пліч-о-пліч ці капітани проходили сузір’я, знижувались на планетах, на яких знизитися неможливо, рятували цілі світи, яким загрожувала небезпека. Це вони першими подолали джунглі Еврідіки, і один із них підстрелив Великого дракончика. Це вони відшукали і знищили гніздо космічних піратів, хоч піратів було вдесятеро більше. Це вони опустились у метанову атмосферу Голгофи і знайшли там філософський камінь, який загубив конвой Курсака. Це вони висадили отруйний вулкан, що загрожував знищити населення цілої планети. Про їхні подвиги можна говорити два тижні поспіль…