Дівчинка з Землі
Шрифт:
Тут він побачив Алісу й заревів ще голосніше:
— Дівчинко! Донько мого друга! Як ти виросла! Скільки тобі років?
— Через тиждень буде десять, — відповіла Аліса. — Другий десяток піде.
— Ми саме зараз думали, що їй подарувати на день народження, — додав я.
— І придумали?
— Ні ще.
— Соромно! — вигукнув Громозека, сідаючи на підлогу і розкидаючи довкола свої щупальця, щоб вони відпочили. — Якби в мене була така мила донька, я влаштовував би їй день народження щотижня і дарував би їй по планеті.
— Авжеж, —
— І завжди ти, професоре, зіпсуєш настрій! — образився Громозека. — У тебе не знайдеться валер’янки? Тільки нерозбавленої. Мене мучить спрага.
Валер’янки не знайшлося, послали по неї в аптеку робота-домробітника.
— Ну, розповідай, — мовив я, — що ти поробляєш, де копаєш, що знайшов.
— Не можу сказати, — відповів Громозека. — Присягаю Галактикою, це страшенна таємниця. А можливо, й сенсація.
— Не хочеш говорити — не треба, — сказав я. — Тільки я не знав раніше, що в археологів бувають таємниці.
— Ой, — зойкнув Громозека і пустив жовтий дим із ніздрів, — я скривдив свого найкращого друга! Ти на мене розгнівався! Все. Я піду і, можливо, заподію собі смерть. Мене запідозрили в утаюванні!
Вісім важких, димучих сльозин викотилося з восьми очей мого вразливого друга.
— Не засмучуйтесь, — мовила тоді Аліса. — Тато не хотів вас скривдити. Я його знаю.
— Я сам себе скривдив, — сказав Громозека. — Де валер’янка? Чому цих роботів ніколи не можна послати у справі? Адже він стоїть і патякає з іншими роботами-домробітниками. Про погоду або про футбол. І геть забув, що я знемагаю від спраги.
— Може, вам принести чаю? — спитала Аліса.
— Ні, — злякано замахав щупальцями Громозека, — це для мене чистої води отрута!
Тут, на щастя, з’явився робот із великою сулією валер’янки. Громозека налив валер’янки у склянку, одним духом випив її, і з вух у нього пішла біла пара.
— Отепер краще. Тепер я зможу відкрити тобі, професоре, дуже важливу таємницю. І нехай мені буде гірше.
— Тоді не треба відкривати, — заперечив я. — Не хочу, щоб тобі було гірше.
— Але ж ніхто, крім мене, не знає, що це таємниця, — промовив Громозека.
— Ви надто дивний археолог, — озвалась Аліса. — То, виходить, ніякої таємниці нема?
— Є таємниця, — відповів Громозека. — Справжнісінька таємниця, але не в тому значенні, в якому ви її розумієте.
— Громозеко, — сказав я, — ми нічого не розуміємо.
— Нічого не розуміємо, — підтвердила Аліса.
Громозека, щоб не гаяти часу марно, допив валер’янку просто із сулії, зітхнув так, що вікна затремтіли, і розповів нам ось що.
Археологічна експедиція, в якій працює Громозека, прилетіла на мертву планету Колеїду.
Колись на Колеїді жили люди, але чомусь років сто тому всі вони померли. І навіть
— У них була війна? — спитала Аліса. — І вони одне одного перебили?
— Звідкіля в тебе такі думки? — здивувався Громозека.
— Ми з історії середні віки проходимо, — відповіла Аліса.
— Ні, не було там війни, — мовив Громозека. — Якби була така страшна війна, то й через сто років залишилися б сліди.
— Але, можливо, в них були які-небудь отруйні гази? — спитав я. — Або атомна бомба? А потім почалася ланцюгова реакція?
— Ти розумний чоловік, — відповів Громозека, — але говориш дурниці. Невже ми, досвідчені археологи, майстри своєї справи, на чолі зі мною, який дивиться крізь землю і бачить, як пробирається дощовий черв’як, невже ми не здогадалися б?
Громозека похитав своєю головою і так страшно блиснув очима, що я мигцем глянув на Алісу — чи не злякалася вона часом мого найдобрішого друга?
Та Аліса не злякалася Громозеки. Вона думала.
— І от у нас є одна підозра, — сказав Громозека. — Тільки вона — таємниця.
— На них напали, — спробувала вгадати Аліса.
— Хто?
— Як — хто? Космічні пірати. Я їх бачила.
— Ні-се-ніт-ни-ця, — відповів Громозека і зареготав, тремтячи всіма щупальцями, і розбив вазу з квітами, що стояла на підвіконні.
Я вдав, що не помітив, і Аліса вдала, що не помітила. Ми знали: Громозека дуже засмутиться, коли дізнається, що накоїв.
— Космічні пірати не можуть знищити цілої планети. І, крім того, космічних піратів більше нема.
— То що ж занапастило Колеїду?
— От я для цього й приїхав, — відповів Громозека.
Ми з Алісою мовчали і більше ні про що не запитували. Громозека теж замовк. Він чекав, коли ми питатимемо. І йому дуже хотілося довго не здаватись, а потім здатися.
Отак ми й мовчали хвилини зо дві. Нарешті Громозека на нас зовсім образився.
— Я бачу, — озвався він, — що вам нецікаво.
— Ні, чому ж, — відповів я, — вельми цікаво. Тільки ти не хочеш говорити, і ми через те мовчимо.
— Чому я не хочу говорити? — вигукнув Громозека. — Хто це сказав?
— Ти сказав.
— Я? Не може бути!
Тоді я вирішив подражнити мого друга, якого аж розпирало від бажання все нам розповісти.
— Ти, Громозеко, збирався поспати годин двадцять. Лягай на ки лим у їдальні. Тільки стола в куток відсунь. Алісо, йди робити уроки.
— Ах, так… — сказав Громозека. — Отакі, виходить, у мене друзі?
Ти до них поспішаєш через усю Галактику, щоб повідомити цікаву новину, а вони відразу тебе укладають спати. Їм зі мною нудно. Їм зі мною нецікаво. Ну й будь ласка. Тільки покажи, де в тебе ванна, я хочу помити щупальця.