Дана і дракон
Шрифт:
Наталі знову одягла окуляри, підвелася з крісла і підійшла до дівчини, уважно її розглядаючи.
— Так-так… — пробурмотіла. — Як тут не плакати… Коли б я опинилась у такому вигляді на пляжі, то теж, мабуть, не сміялася б. — Вона зазирнула незнайомці у вічі. — Хто ти? Звідки?
Дівчина безгучно заворушила губами.
— Чудово — вона ще й німа! — сплеснула руками тітка, випроставшись. — Гей, Паваротті! — гукнула голосно. — У тебе з’явилася гідна співрозмовниця!
— А чому ти тягла її на собі? — тепер вона зверталася до Дани.
— Вона не може ходити. У неї травмовані ноги, — племінниця розтирала затерпле
— Неймовірно — німа і кульгава одночасно! Дай-но, я огляну твої ноги. — Незнайомка зіщулилася у кріслі і затулилася руками, немов захищаючись. — Бідолашна! Та не бійся, я нічого тобі не зроблю. Просто подивлюсь.
— Може, викличемо швидку? — несміливо запропонувала Дана.
— Ще чого не вистачало! — пирхнула незадоволено Наталі. — Я все життя займалася альпінізмом. У горах ми лікували самостійно будь-які травми. І взагалі, я не збираюся її лікувати, а от діагноз поставити можу краще за хірурга.
Племінниця замовкла. Вона спостерігала, як тітка швидко оглянула ноги і спину дівчини. А потім взяла свій довжелезний мундштук і відступила до вікна. Дана здивовано поглянула на Наталі — щось було не так. Якщо тітка дозволила собі чадіти в кімнаті, це могло означати лише одне — сталося щось надзвичайне!
Наталі перевела погляд із незнайомки, яка тремтіла в кріслі, на Дану і кивнула в бік дверей до іншої кімнати, куди тієї ж миті рушила сама. Дана пішла слідом.
Причинивши двері, дівчинка схопила тітку за руку.
— З нею щось страшне? — зашепотіла вона. — Вона небезпечно хвора? Я так і знала.
Наталі усміхнулася, але Дана помітила, що так тітка приховує своє хвилювання.
— І звідки такі ідеї, не розумію! — зітхнула вона. — Невже у твоєму віці на розум не спадає щось романтичніше, фантастичніше, я б сказала.
— Та не мучте ж мене! — мало не благала Дана. — Що ви там таке побачили?
Тітка лагідно поглянула і обняла дівчинку за плечі.
— Твоя знахідка абсолютно здорова, принаймні, це стосується її кісток і м’язів. А от її голова… Вочевидь, найголовніша проблема саме там, і дівчині не хірург потрібен, а психіатр. Ти ж помітила, що вона поводиться, як дикунка. Теж мені — Мауглі…
— І це все?.. — у Дани аж у горлі пересохло від розчарування. Вона сіла на ліжко. — Я думала, ви побачили щось незвичайне.
Та Наталі вела далі, немов не чула слів дівчинки, адже не реагувати ні на що і викладати свою думку аж до логічного кінця — це була ще одна характерна риса тітки.
— Але одна річ таки мене дуже здивувала. Її ноги… Підошви на ступнях ніжні, як у немовляти. Я нічого більше не можу сказати про цю сестру Мауглі, але те, що при розвинених, як у спортсмена, м’язах на ногах, вона за життя не зробила жодного кроку — це стовідсотково.
Дана слухала роззявивши рота.
— Розумієш, — вела далі Наталі, — вона не йшла, бо… не вміє ходити.
— Хіба таке можливо? — прошепотіла дівчинка.
— Не знаю, — Наталі міркувала, дивлячись у вікно. — Можливо, її все життя носили на руках. І у спортзал теж носили, де вона такі м’язи надбала… Лежачи… Або..
— Що?
Наталі раптом поглянула на Дану так, немов щойно її помітила.
— Тобі давно пора в ліжко. І цій дикунці теж.
Вона загасила недопалок об підвіконня і рушила у вітальню. Дана пішла за нею. Дівчинка розуміла, що сперечатися марно. Тітка хоче зібратися з думками. Їй потрібен
Прокинулася Дана тоді, коли вже сонце було високо і палило, як по обіді. Дівчинка розлютилася на себе, жбурнула ковдру і кинулася до вітальні. Рвучко відчинивши двері, мало не зіштовхнулася із худорлявим літнім чоловіком у випрасованому світлому костюмі.
— Доброго ранку, панночко! — привітався чоловік.
Він вклонився і галантно поцілував Дані руку. У нічній сорочці, із скуйовдженим волоссям, дівчинка почувалася дуже незручно, та попри це всміхнулася і зобразила щось схоже на кніксен — мабуть, від розгубленості.
— Це чарівне створіння — моя племінниця Дана. Щойно з ліжка, як бачите, — гукнула з іншої кімнати Наталі.
— Семен Петрович Підгірний, лікар, — відрекомендувався гість.
Дана, зніяковівши, пробубоніла: «Дуже приємно… Я на хвилинку…» — і якомога швидше щезла з кімнати.
Незабаром, вже одягнена і зачесана, вона повернулась. Семен Петрович за столом щось писав, поряд стояла тітка, попиваючи каву з маленької чашечки, а на канапі сиділа учорашня Данина знахідка. Тепер вона була вже вдягнена в коротенький яскравий халатик, довге, неймовірно білого кольору із зеленавим відтінком, густе волосся спадало аж до колін. Шкіра на тендітних руках і струнких ногах була теж білосніжна, без натяку на найменшу засмагу. А обличчя. Дана аж задивилася на незнайомку, таким надзвичайно вродливим було в неї обличчя. Дівчинка ніколи не бачила такої краси, таких дивовижних зелених очей із довжелезними віями. Хоч незнайомка була налякана і очі її стали схожими на два озерця від сліз, що ось-ось мали бризнути, все одно від неї неможливо було відвести погляд, вона була найвродливішою дівчиною у світі. Такими бувають хіба що принцеси в дитячих казках. На вигляд незнайомці було не більше сімнадцяти років.
— Яка ж вона красуня! — мимоволі пробурмотіла Дана.
— І у вашої красуні серйозний ларингіт, — озвався Семен Петрович. — Він викликав і температуру, і біль у м’язах. Ось, люба Наталі, вам рецепти на ліки, і хоч ви й не шануєте традиційної медицини, без неї тут таки не обійтися. Я радив би покласти дівчинку в лікарню.
Тітка похитала головою.
— Про це й мови бути не може. У дитини стрес, вона налякана, можливо, не розуміє, що взагалі відбувається. Хай спочатку оговтається, а там побачимо.
— Тоді дозвольте відкланятися, — Семен Петрович підвівся, поцілував руку Наталі, вклонився Дані та дівчині і рушив до дверей.
Тітка пішла провести гостя. Дана, яка нічогісінько не зрозуміла, кинулася за ними.
— Що це все означає? Вона хвора? — заторохтіла дівчинка.
— Ось, тримай, — Наталі тицьнула Дані до рук рецепт і гаманець. — Мерщій в аптеку, одна нога тут, друга — там. Зараз кожна хвилина на вагу золота.
Дівчинка припинила розпитувати і щодуху кинулася до аптеки. Купивши всі необхідні ліки, Дана помчала додому. І на подвір’ї застала дуже цікаву картину: незнайомка, спираючись на руку тітки Наталі, босоніж вчилася ходити по траві.