Дана і дракон
Шрифт:
— Ти знаєш, де тут потаємний хід?
Дракон похитав головою:
— Я теж не знаю.
Дана опустилась навколішки і, присвічуючи смолоскипом, почала шукати щось, що вказувало б на вихід: ретельно оглянула підлогу і стіни в кімнаті, але так нічого й не виявила. Тоді вона знову залізла під ліжко і раптом помітила якусь картину, яку просто притулили до стіни. Дана витягла її з-за ліжка і піднесла смолоскип, аби роздивитись високу вежу із маленькими дверцятами, зображену на картині. Дівчинка провела рукою по полотні — воно виявилось шорстким і теплим на дотик. Коли Данині пальці торкнулися дверцят у вежі, її рука раптом провалилась.
— Сюди хтось іде, — тихо промовив дракон.
Справді, за дверима стало чути кроки, вони наближалися. Дівчинка схопила дракона на руки. Вона ще вагалася — чи варто вважати зачаровану картину потаємним ходом?
— Ну ж бо! Чого ти чекаєш?! — мало не благав дракон.
Вже було чутно, як брязкають ключі наглядачів.
— Гаразд, тримайся! — міцно притиснувши дракона до грудей, Дана просунула в картину спочатку руку, потім плечі й голову. Їй здалося, що вона пролазить у крихітну шпаринку.
Охоронці відімкнули двері. У кімнаті було темно.
— Гей, світла сюди! — наказав один із охоронців. Два смолоскипи осяяли кімнату яскравим світлом — полонянки в ній не було.
— Це неможливо… — розгублено прошепотів один із вояків. — Де ж вона поділася?
— Знайшов час дивуватися, — буркнув інший. — Біжи мерщій до сера Астіна, повідом його про втечу леді Діани.
Охоронець чимдуж кинувся виконувати наказ і помчав сходами башти.
Дана ще не могла зрозуміти, де вона опинилася — навколо панував суцільний морок. До того ж ноги ввесь час у чомусь плуталися, і це дуже заважало йти. Дракон пурхав десь попереду, він, на щастя, бачив у темряві так само добре, як і коти.
— Де ми, як ти вважаєш? — уже втретє запитала в нього дівчинка.
— Схоже на підземелля, — нарешті відповів той.
Та Дана вже й сама це зрозуміла, бо рухалася навпомацки, притримуючись рукою за стіну — холодну і слизьку, напевне, від постійної вологи.
— Як же ми знайдемо вихід, якщо я нічого не бачу? — промовила Дана з відчаєм. — Ще й ноги плутаються у чомусь ввесь час! Що тут на підлозі?
— Чекай-но, здається, он там є смолоскип! — радісно вигукнув дракон.
За мить дівчинка побачила, як попереду спалахнув маленький вогник, потім ще раз — і нарешті засяяло більш-менш яскраве світло смолоскипа. Дана поквапилася туди. Тепер вона зрозуміла, що саме їй заважало йти, на ній замість джинсів і футболки невідомо звідки з’явилася надзвичайно гарна темно-зелена сукня, розшита золотими нитками і оздоблена коштовним камінням. Вона була довга, до самісінької підлоги, тому й плуталась увесь час під ногами. За інших обставин Дана, напевне, здивувалася б і зраділа, та тільки не зараз. Хіба ж у такому вбранні легко буде втікати від переслідувачів? Та вибору не було.
Дівчинка підхопила поділ розкішної сукні однією рукою, а смолоскип взяла в іншу, і вони рушили далі.
На щастя, йти холодним підземеллям довелося не так довго, незабаром Дана помітила у стелі дерев’яну ляду як у льоху в бабусиній хаті в селі.
— Це, мабуть, вихід, — озвалася дівчинка до дракона. — От тільки як би дізнатися,
Дівчинка розгублено роззирнулася.
— Куди ж тебе посадити? До речі, як тебе звуть? У тебе є ім’я? — вона поглянула на свого маленького друга.
— У мене дуже довге ім’я. По ньому можна простежити весь родовід по батьковій лінії. Але ти можеш звати мене Дар.
— Гаразд, Даре, скажи тепер мені — куди ж тебе сховати?
— Ти знову забула, — посміхнувся дракон. — Найнадійніша схованка для мене — твоє серце!
Дана відчула тепло біля серця, побачила ніжне сяйво і дракон щез.
— Ще не звикла до цього, — здригнулась дівчинка і щосили надавила на ляду. Але та не хотіла піддаватися. Бруд і земля посипалися Дані в обличчя, вона мусила заплющити очі, щоб їх не запорошило. Серце стискалося від жаху — раптом ляда так і не відкриється, що тоді? Дана намагалася не дивитися на смолоскип, який щохвилини міг згаснути, гнала геть від себе погані думки.
Нарешті ляда піддалася і, голосно скрегочучи іржавими завісами, відчинилася. Дана вилізла нагору. Перед її очима постав привітний зелений ліс. Дівчинка струсила землю з волосся зі своєї розкішної сукні. Привітний зелений ліс — це чудово, тільки незрозуміло, куди ж іти далі?
Раптом все навколо завирувало і зашуміло. Дана прислухалася. Зненацька на галявині з’явилися вершники в залізних латах. Копита їх велетенських коней залишали глибокі вирви в землі. Дана не знала — вороги це чи друзі? Вершники, мов несамовиті, неслися прямо на неї. Дівчинка підхопила поділ сукні й кинулась тікати до найближчих дерев. Там, у гущавині, було легше сховатися.
Хоч як прудко бігла налякана дівчинка, проте втекти від вершників було важко. Дана спіткнулася, але не впала, бо тієї ж миті залізна рука підхопила її і кинула на коня.
Дівчинка тільки встигла помітити, що на іншому кінці галявини з’явилися інші вершники. Вони майже не відрізнялися від перших, лише один із тих лицарів на білому коні мав такі блискучі лати, що сяяли, мов викуті з щирого срібла.
Вершники зупинилися.
— Відпустіть леді Діану, — вигукнув хтось із тих лицарів, які щойно з’явилися на галявині, — і кровопролиття не буде!
— Нехай буде кровопролиття! — загаласували інші.
Вершники вихопили мечі і понеслися один на одного. Дана сховала обличчя в долоні, чекаючи страшного зіткнення коней, скреготу заліза. Але нічого не відбулося. Дана розплющила очі. Ні, насправді бій розпочався, тільки залишився позаду, бо вершник, разом з яким вона сиділа на коні, помчав чимдуж у інший бік. Він намагався зникнути, поки його товариші затримували інших лицарів. Мабуть, цей лицар мав привезти Дану в замок свого господаря сера Астіна.
— Куди ти мене везеш? — крикнула дівчинка.
Вершник не встиг відповісти, як прямісінько перед ними із гущавини з’явився той самий лицар у срібних латах. Вершник так різко зупинив коня, що Дана ледь не впала на землю.
— Спусти леді Діану на землю, і зійдемося в чесному бою! — вигукнув срібний лицар. — Чи ти будеш прикриватися беззахисною дівчиною?
— Ніхто не сміє називати мене боягузом! — крикнув вершник і скинув Дану з сідла.
Дівчинка впала на землю.
Лицарі вихопили мечі й кинулися один проти одного. Кремезні, з ніг до голови закуті в метал, вони були схожі на персонажів з комп’ютерної гри. Їх мечі схрещувалися з такою силою, що аж іскри сипалися.