Дана і дракон
Шрифт:
— Така ж хробакознавка, як і він? — всміхнулася Дана.
— Можливо, — тітка засміялася глибоким грудним сміхом, — можливо, саме така його й зацікавить. Якщо хочеш, посидь іще тут, а я піду почитаю. Марлоне, — гукнула вона до кота, — ти зі мною?
Кіт муркнув, важко зістрибнув з Даниних колін і посунув за господинею.
— Я прогуляюся берегом, — мовила дівчинка.
— Добре, тільки не відходь дуже далеко від дому, — почулося вже з будинку. — Коли повернешся, занеси до хати Паваротті.
Землею стелилися ніжні
Дівчинка скинула босоніжки і занурила стопи в теплий, прогрітий за день пісок. Спускаючись до моря, швиденько минула смугу колючих черепашок і ступила на прохолодний мокрий берег, на який час від часу накочувалися теплі хвилі. Море було спокійне, мовби теж готувалося до сну. Ледь-ледь, ніби граючись, торкалося воно своїми лапками до Даниних ніг, вкривало камінці та черепашки ніжним мереживом піни і, здавалося, засинало під власну колискову.
Небо темнішало на очах, хвилину тому воно ще було темно-синім, а зараз стало майже чорним. З’явилися перші зорі.
Дівчинка повільно рушила вздовж берега. Пляж був майже безлюдним, лише віддалік сиділи, обійнявшись, двоє закоханих. Вони тихенько шепотіли один до одного, інколи долинав мелодійний дівочий сміх. Дана зупинилася і заплющила очі. Вона дуже любила море, особливо у вечірній час, коли можна було отак побути сам на сам із водною стихією.
Дівчинка слухала колискову морських хвиль, які ніжно хлюпалися об її ноги, і вона все більше вгрузала в пісок. Дані здавалося, що вона розчиняється у монотонному шумі лагідної води.
Несподівано щось холодне схопило її за ногу. Дівчинка зойкнула і відскочила від того місця метрів на два. А потім щодуху кинулася бігти. Тільки будучи вже на пристойній відстані, Дана зрозуміла, що десь посіяла свої босоніжки, очевидно, з переляку кинула їх коло води. Серце калатало так, що дівчинка спочатку нічого не чула, окрім цього калатання.
— От дурна, — вилаяла себе вголос, — чого бігла, як скажена? Мабуть, то якийсь камінець чи медуза… Добре, що ніхто не бачив…
Та хоч як Дана намагалася бути хороброю і робила спроби висміяти свій страх, але на пошуки босоніжок таки не зважилась. Натомість пильно вдивлялася у темряву, туди, звідки щойно накивала п’ятами. Щось там усе ж відбувалося, море вже не було таким спокійним, як раніше, здавалося, хтось плескався і баламутив його. Дівчинка аж подалася уперед. Ні, вона не помилялася. Незважаючи на темряву, Дана побачила обриси когось, що виповзав з води. Вона ледь стрималася, щоб не заверещати і не кинутися навтьоки. З безпечної відстані дівчинка спостерігала за тим, що відбувалося на березі. Те, що виповзло з води на берег, на ноги так і не звелося, а просто розпласталося на піску. Раптом звідти почувся
Тепер Дана справді розлютилася на себе. «Може, людині погано, може, їй допомога потрібна, а вона тут ховається малодушно, боягузка!» Дівчинка ступила декілька кроків у напрямку моря. Невідомий продовжував лежати, але плач став голоснішим.
— Гей, — тихенько покликала Дана, — ви хто? Чому ви плачете? Вам потрібна допомога?
Відповіді не було. Дівчинка повільно почала підходити. Тепер вона виразно бачила, що це жінка, точніше — дівчина, яка лежала обличчям донизу. Довге волосся розсипалося по її спині, плечі здригалися від плачу.
Дана потроху заспокоювалася, бо загрози не було, а зараз вона мусила допомогти цій дівчині. Дана обережно торкнула її за плече.
— Що з вами трапилося? Вам потрібна допомога?
Невідома рвучко обернулась. У темряві Дана ледве могла роздивитися риси її обличчя, але помітила, що дівчина зовсім юна. А найбільше здивувала Дану відсутність будь-якого одягу на невідомій, вона куталася у своє неймовірно густе волосся і безгучно рухала губами.
— Ти не можеш говорити? — здивувалася дівчинка.
Дівчина кивнула і знову залилася сльозами. Дана у відчаї озирнулася навсібіч. Що ж робити? Доведеться вести її додому, хоча хто знає, як до цього поставиться тітка, яка, м’яко кажучи, не любить незваних гостей. Та що буде, те й буде. Не залишати ж бідолашну саму посеред пляжу вночі?
— Так, годі плакати! — нарешті озвалася Дана. — Я живу недалеко звідси в тітки. Ми підемо до неї, вона обов’язково щось вигадає, аби тобі допомогти.
Невідома кивнула. Дівчинка подала їй руку, щоб та стала на ноги, але незнайомка не змогла навіть підвестися.
— Що з тобою? — Дана намагалася підняти дівчину, схопивши її попід пахви. — Не можеш ходити, чи що? Може, в тебе травма? Тобі боляче йти?
Та закивала головою, плачучи.
— Цього ще бракувало! Невже в тебе зламані ноги? — Дана мало сама не заридала. — Гаразд, спирайся на мене. Тут недалеко, потерпи.
І Дана, майже закинувши собі на спину знайду, яка, до речі, була вища за саму дівчинку, потягла її додому.
Тітка сиділа у кріслі з величезним томом Шекспіра англійською мовою. Під час духовних пошуків Наталі завжди читала Шекспіра в оригіналі.
— Щось ти затрималася, панянко. — промовила вона, знімаючи окуляри і тручи втомлені очі. — Я вже почала хвилюватися.
— Наталі, тут така справа, ось погляньте…
Тітка нарешті підвела погляд. Спокійно оглянула з незворушним виразом обличчя мокру роздягнену незнайомку, обліплену піском, яка висіла на плечі в Дани. І запитала, як людина, яку нічим у світі не здивуєш:
— І що це ти притягла в дім?
Дана посадила дівчину в крісло, а сама безсило гупнулась на стілець.
— Я знайшла її на березі… Вона виповзла з води… Лежала на піску і плакала.