День для прийдешнього
Шрифт:
— Оки-доки, так не годиться! Ритуал порушуєш. По-перше, тост. Мухобій!
Той не марнував часу. «Столична» вже булькала в гранчасті склянки, завбачливо розставлені проти кожного з присутніх. Три пляшки мінеральної води стояли без бляшаних, ковпачків, «для запиву» бажаючим. Наливши всім, Мухобій підняв свою склянку, глянув крізь неї на сонце, що заходило, посерйознішав.
— Ну, щоб були ми товстими! — сказав і перехилив склянку в рот.
Крекнувши, випив Кукулик. Поморщився, але теж перехилив своє Кошарний. Жеребило проковтнув ще швидше, ніж Мухобій. Діжі було соромно відставати від такої дружної компанії. Випив і він. Водою запивати не став, знов узявся за свій шмат сазана. І знов його боляче вдарив по руці Жеребило.
— Треба їсти, як у південній Каліфорнії, оки-доки! По-перше, ложкою тільки юшку. Рибу — руками. А по-друге, рибу треба вмочати в саламур. Бачиш мисочку? Ото й є саламур. Мухобій, поясни!
Мухобій згріб у жменю шматягу рибини, вмочив її в мисочку так, що вмоченими виявилися й усі його товсті пальці, куснув білого, розвареного риб’ячого м’яса, облизав пальці.
— Салам-м-ур, — промурмотів. — Це ціла енциклопедія. Диспозиція й диспропорція. Прянощі й спеції. Гостре, колюче, шпигаюче, пекуче Салам-м-мур-р-р-р!
«Кавалерія Мюрата облягає противника з правого флангу, піхота Нея йде на штурм головних укріплень, Даву пробивається по лівому флангу, потім входять в дію полки Бернадотта».
Мухобій знов налив склянки, знов глянув на те місце, де тільки що було сонце.
— Ну, щоб були ми товстими.
— Стій! — гукнув Жеребило. — Мухобій хоче узурпувати владу. Не дамо! Тост відміняється! Слово має Василь Васильович.
Кукулик відкашлявся, виплюнув кісточку, поважно мовив:
— А може, того... Щоб не дуже? Бо в мене, брат, гіпертонія...
— Бісяка з нею, оки-доки! В мене теж гіпертонія. А як вип’ю, тоді наче й легшає.
— Ну, якщо легшає, тоді вип’ємо за те, щоб жили ми та не вмирали.
— Абсолютно!
— Між іншим, від гіпертонії є засіб, — сказав Мухобій. — Можу дістати.
— Що ж воно таке, оки-доки? Чому й досі мовчав?
— Японська штучка. Браслетик такий, вроді б золотий чи там платиновий.
— Ну, ми ж не баришні, як у південній Каліфорнії!
— Та це так, для между прочим. Золото — для блиску. А всередині в браслетику всякі електромагніти. Вони там випускають з себе якісь токи, щось у організмі діється, холестерин у жилах розчиняється к чортовій матері, й ви його чи то вип...
— Мухобій!
— А я винуватий, раз медицина так говорить. Я одну баришню колись знав — не терпіла слова «сякатися». А браслет за три місяці виліковує навіть тих, що вже посиніли від гіпертонії. Японці випадково дошнипалися. Помітили, що в районі магнітної аномалії нема жодного гіпертоніка. Помістили туди п’ятьох чи шістьох таких, що вже й дихати не могли, — і ті через півроку жінок поміняли! Тепер продукують браслети, аж гуде!
— То діставай, оки-доки!
— Все можна, аби тільки всі пили як слід. На вас дивиться людство! А горілка ще ціла, коньяк і не початий!
«Солдати, на вас дивиться весь світ!»
Мухобій зібрав усі склянки, повставляв їх одна в одну, у верхню налив наполовину горілки, взявся за нижню і, не підтримуючи цього гнучкого скляного стовпчика, наблизив склянку до губів.
— Операція «Бамбук», — проголосив урочисто. — Посвячення в лицарі дніпровської юшки.
Вставлені одна в одну склянки справді гнулися, мов химерний скляний бамбук під вітром. Мухобій довго ловив губами край верхньої склянки, нарешті впіймав, затис зубами, поволі став пити горілку, перехиляючись більше й більше назад, заломлюючи скляний бамбук на себе.
— Тепер молодого кадра, оки-доки! — заревів Жеребило. — Посвята в лицарство дніпровської юшки. Це тобі не проектики малювати, а діло робити. Ану, Мухобій!
— Я не питиму, — сказав Діжа.
— Но-но, — помахав пальцем Кукулик, — не гордись! Не годиться!
— Просто з мене досить. Напився й наївся.
— Юшку їдять, поки в казані дно видно буде, оки-доки, — пояснив Жеребило. — Це раз. А по-друге, в пляшках теж дно є, і його нам треба побачити. Держи «бамбука»!
— Сказано, не буду, — вже зло промовив Діжа. — Невже не ясно?
— Давай сюди, — взяв «бамбук» Кукулик, — ми старіші, ми дурніші, нас гордощі не заїдають.
Кошарний штовхнув Діжу ліктем і осудливо похитав головою. Іван удав, що не зрозумів його осуду.
— Чи не сподіваєтеся ви, товаришу Діжа, що ми пустимо нашу архітектуру на самоплив і зовсім не будемо нею керувати? — почув він голос Кукулика. Схопився з місця, почервонів від несподіваного гніву, вигукнув:
— Щоб керувати, треба знати те, чим керуєш, краще за всіх інших!
— Ви, здається, звинувачуєте Василя Васильовича в невігластві? — подав голос Кошарний.
— Кажу те, що чуєте!
* * *
Юшку доїдали ще пізно вночі. Залазили по шию в воду, щоб хоч трохи вийшов з голови хміль, знов видряпувалися на берег, допивали рештки Мухобоєвого припасу, виловлювали пальцями стручки перцю з саламуру, чавкали. Мухобій все поривався з своїм універсальним тостом:
— Щоб були ми товстими!
* * *
— Мені здається, тут не може бути двох думок, товариші, — сказав Кукулик.
— Передчасний висновок, Василю Васильовичу, — несподівано обізвався Брайко. — «Наша суперечка тільки-но починається.
— Наша? Суперечка? — аж вирячився той.
— Так... тобто я хотів сказати... Власне, я прошу пробачення, що запізнився з своїм відгуком, але так склалося... Ось, може, Антон Кузьмич буде такий ласкавий, щоб прочитати?..
— Ну, то ти б так і казав, — полагіднішав Кукулик. — Звичайно ж, Антон Кузьмич прочитає. Ти міг би дати відразу. Адже все ясно. Твою думку ми знаємо. Вона ніколи не розходиться з колективною думкою.
— Так, так... колективна думка... Прошу вас, Антоне Кузьмичу...