День для прийдешнього
Шрифт:
Вона збайдужіла до всіх чоловіків знову так само, як і попередні півтора десятка літ, вона вийшла з квартири, сіла в службову машину, подану, як завжди, їй за чверть години до початку роботи, вона привіталася з шофером холодно-ввічливо, навмисне запалила міцну цигарку в машині, хоч і знала, що водій не палить, вона була того дня ще різкіша у жестах і висловах, ще менше дбала за свою зачіску (жменька волосся на круглій голові, темнуватого волосся над по-чоловічому високим, поораним зморшками лобом), вона ще більше підкреслювала недбалість свого погано пошитого костюма, так погано пошитого, що навіть на найгіршій швацькій фабриці його б віднесли до третього сорту. Сурми грали тривогу, сурми грали відступ, сурмачі знов стояли твердою шеренгою, вчора кілька з них не вистояло, вчора їхня шеренга зламалася, вчора їхні сурми вмовкли, а сьогодні звучали з новою силою, тверда й незламна Тетяна Василівна вела полки своїх почуттів назад, до збудованої з ненависті й байдужості фортеці, сурмачі грали вже на фортечних валах і мурах, ось зачиняються важкі брами, піднімаються перекидні мости, сурмачі грають гучно-гучно, вони кличуть відсталих, вони нагадують, що лишився тільки один місточок, один-єдиний вузенький місточок, непомітна кладочка через глибокий рів, що відокремлює фортецю неприступності від широкого вільного світу людських почуттів... Сурмачі грали тривогу, сурмачі грали відступ, довго-довго грали...
Ну? То й що з того вийшло?
Влітку академія разом з Інститутом житла організувала комплексну будівельно-архітектурну експедицію до Нової Каховки. Завдання експедиції формулювалося так: «Узагальнення досвіду архітектурно-планувальної забудови комплексу Нової Каховки, а також інших нових міст України». В яких надрах академії чи іншої установи, пов’язаних з будівництвом, народився такий дивовижний конгломерат слів, як оце «узагальнення досвіду»? Хто має час і охоту доскіпуватися? Тим більше, що вас щодня оточують сотні й тисячі ще неймовірніших конгломератів, дивоглядів, словесних покручів.
Кукулик, який любив усе просте, любив простоту й у висловах. Коли його призначили директором нового інституту і назвали той інститут, який він мав очолювати, Кукулик сказав:
— Шукайте іншого директора. Ми люди прості, проживемо й так.
Ніхто не міг нічого зрозуміти.
— Назва, — пояснив Кукулик. — Хіба можна так називати інститути? Взагалі що-небудь можна так називати?
Знизування плечима можна б віднести до найстриманіших жестів, якими присутні супроводили Кукуликові слова. Бо, скажіть по честі, що ж поганого в пропонованій назві нового інституту і чи не знайдете ви навіть у Києві, навіть тільки на Хрещатику й на вулиці Леніна, вже не кажучи про інші міста і про інші вулиці, десятки таких назв, трохи загадкових, щоправда, але цілком солідних і саме таких, якими їм і слід бути.
Новий інститут, куди призначали Кукулика директором, мав називатися так:
УНДІПЖИСП АБІА УРСР.
Не треба було саджати сотню шифрувальників, не треба було звертатися за допомогою до електронної машини, яка розшифрувала, як відомо, письмо народу майя, щоб довідатися, що оті великі літери означають: «Український науково-дослідний інститут проектування житлових споруд Академії будівництва і архітектури Української Радянської Соціалістичної Республіки». Довгенька назва, але зате солідна. Уявіть собі, що ваша знайома влаштовується в цей інститут, скажімо, машиністкою в планово-виробничий відділ.
Ви питаєте її:
— Галю, де ти працюєш?
Вона відповідає вам:
— В планово-виробничому відділі УНДІПЖИСП АБіА УРСР.
— Де, де? — перепитуєте ви.
— Боже, який ти обмежений! — вигукує Галя. — Я ж сказала: в УНДІПЖИСП АБіА УРСР.
З цієї тарабарщини у вас в голові лишиться тільки «АБіА», та й то в зв’язку з старим анекдотом про те, як «А и Б сидели на трубе, А упало, Б пропало, кто остался на трубе?»
Кукулик категорично запротестував проти такої назви інституту.
— Але ж це погоджено! — злякано сказали йому.
— Знаємо, знаємо, — не збентежився Кукулик. — Погодите ще раз, було б що погоджувати. Назвемо так: Інститут житла Української РСР. Оце моя пропозиція. А якщо когось образив — звиняйте.
А тепер згоджувався на таку назву експедиції, яку сам мав очолювати!
Однак справа не в назві. Кукулик взагалі любив поїздки, любив забирати з собою півінституту, любив місяцями жити десь у чужих містах і містечках, неквапом ходити по пустирях, слухати пояснення, кидати зауваження. Це давало йому великий матеріал для спостережень і... майже незаперечне право лаяти на всіх нарадах тих, хто не їздив, як він, докоряти їм відірваністю від життя, канцелярським сидінням. Власне, він таки мав право докоряти...
Приїздив з експедиції засмаглий, ступав по інститутських і академічних коридорах ще впевненіше, голос його, розкотистий полковницький бас, набирав ще більшої сили.
Цього разу експедиція обіцяла бути особливо, плідною, як кажуть науковці, і особливо тривалою, що Кукуликові найбільш подобалося. Від академії спершу мав їхати один з докторантів, але майже напередодні від’їзду в приватній розмові президент академії натякнув Тетяні Василівні, що й сам би не відмовився від поїздки на південь України, але, на жаль, справи затримують його в столиці, а от якби хтось... ну хоча б...
— Ви хочете, щоб поїхала я? — як завжди, прямо спитала Тетяна Василівна. — Ні, чому ж? Я з охотою. У мене є всі підстави. Якщо вже казати відверто, засиділася, та ще й дуже, столиця заколисує тебе, треба вітру чи чогось там ще, хіба я знаю...
Президент здивовано подивився на Тетяну Василівну: вона ніколи не відзначалася жіночою балакучістю, а тут раптом він почув жінку, справжню жінку, з усією плутаниною вислову, притаманною їй ще від тієї дами, яку звали Євою. Але спалах минув швидко, і вже за хвилину вони спокійно обмірковували, на що саме треба звернути увагу під час роботи експедиції...
Сліпий випадок! Чистісінький збіг обставин... Тетяна Василівна по роботі відпустила машину й пішла додому пішки. Думала і не думала, хвилювалася і не хвилювалася, було в ній дивне піднесення, і водночас пригніченість оволодівала нею, коли згадувала свою розмову з президентом, згадувала, що керівником експедиції буде Ку... Ой ку-ку, ку-ку!! Десь далеко лунали болісні звуки сурм відступу, приглушені відстанню, сурми кликали її на вузьку кладку, що вела через рів до фортеці байдужості й ненависті; сурми залунали, виринувши з забуття, з кількамісячного забуття прорвались до неї розпачливі звуки сурм, і вона прислухалася до них, і твердість поверталася до неї, бажана, рятівна твердість, без якої людині не жити на світі.
На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика Тетяна Василівна звернула увагу на двері, в які входило безліч жінок. Вона глянула вище й побачила літери «Перу»... Яке Перу може бути в Києві? Королівство золотих сліз, міст через Апурімак, інки... чи, може, майя? Які народи там жили? Наша електронна машина в Сибірській філії Академії наук розшифрувала ієрогліфи священних книг майя. Перше розшифроване речення: «Кавіл, бог кукурудзи, випалює глечики з білої глини». Минулого року в Києві гастролювала перуанська співачка Іма Сумак. Дивовижний голос. Майже неймовірний діапазон — від баритона до колоратури. Іма Сумак — дочка нащадків королів інків. Так писали всі газети. Насправді ж — американська француженка Амі Камус плюс Мойзес Віванко (її чоловік, композитор, антрепренер і лінгвіст, бо, тільки маючи лінгвістичні здібності, можна було з французького прізвища Камус, перевернувши його наверле, зробити перуанське Сумак). Газети теж іноді помиляються. Особливо коли йдеться про таких, як Мойзес Війанко.