Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
Ми хотіли вже спустити пірогу на воду й гребти руками, та Цербо раптом запротестував, гавкнув неголосно й по-собачому запрошував іти за ним.
Ми пішли. Такса винюхувала в траві слід, і за хвилину-другу ми почули розлоге хропіння. Під кущем, у затінку, лежав горілиць голий легінь. Однією рукою він обіймав весло.
— Це той! — прошепотів Мула в захваті. — Той, що врятував нас у «Шкоді»!.. Він, як і наш Цербо, полюбляє спати по обіді!
— Не слід його будити, — тихо сказав я, — бо він нам відмовить,
Тим часом Цербо, обережно скрадаючись, дістався до кінчика весла, ухопився за нього пащекою й, сопучи, позадкував із веслом до нас.
Ми з Мулою принишкли.
Коли човнярське знаряддя вже майже вислизнуло з руки Харона, він раптом перестав хропти й повільно вп’явся у відполіроване дерево весла своїми великими зубами. Проте очі перевізника лишались заплющеними — він продовжував спати.
Цербо жалібно глянув на нас, а ми з Мулою боялися навіть дихати.
За кілька хвилин Харон знову захропів та послабив хватку. Ми з товаришем тихесенько підсунулись ближче, ухопили весло та, як могли акуратно, витягли з Харонових щелеп.
Весло виявилось важким, витесаним, мабуть, цілковито з молодого дубка. Ми взяли його за два кінці й тихо зникли з галявини. Дісталися човна в очереті. Мула посадовив у човен Цербо, я відпихнув пірогу якнайдалі від берега, і ми позалазили в неї вже у воді.
Веслом ми відштовхувались від дна, і були вже десь посередині неширокого Стікса, який виявився ще й мілким, аж раптом на березі виникла постать Харона. Він кинувся в воду й поплив за нами, але, подолавши невелику відстань, повернув назад і вийшов на берег. Звідтам перевізник погрожував нам і гукав щось захриплим басом.
— Він плив сюди, щоби нам відмовити, — сказав Мула.
— Іноді корисніше хапати й тікати, ніж просити, — додав я.
Та раптом нам стало шкода перевізника. Він стояв на березі сумний-сумний і зажурений-зажурений, а ще він нас три дні тому врятував. Посеред ріки ми перестали відштовхуватись від дна, і течія зносила нас, а Харон печально біг за нами узбережжям. Ми не могли вирішити: чи плисти нам знов до перевізника й вибачатися перед ним, чи все ж перетнути Стікс, щоби продовжити мандрівку.
— Якщо ми повернемось, то він нам відмовить, і ми назавжди лишимося на тому березі, — здогадувався я вголос, — і тоді ніколи не зможемо знайти нашу дівчину.
— А якщо ми подолаємо цю річку, то зробимо йому погане, а він зробив нам добре, урятувавши, — додавав Мула. — Харон ніколи не перепливе ріки й лишиться без човна. Ми позбавимо його роботи…
І тут між нами виник той вбраний в рушник старий, що збирав ягоди, — Зевс:
— Дещо нечемно підслухав я ваші розмови, шановні придурки, і вирішив втрутитись. Ви дозволите?
Ми кивнули.
— Дякую, — одповів Зевс. — Так от. Не намагайтесь бути поряднішими, ніж це можливо. Ніхто зі смертних не має більше чеснот, ніж небожителі. Та й Харон рятував вас, не сподіваючись на дяку… Якось, багато сотень років тому, він вирішив зіграти партію в шахи з мудрецем, якого перевозив, і програв свій човен. Мені довелося відігравати його назад… Цього разу Харон свого човна проспав і тепер біжить берегом та лютує, називаючи вас придурками… А щодо безробіття нашого перевізника не хвилюйтесь: я беруся повернути йому його власність негайно, як ви ступите на протилежний берег. Щоправда, мусите поспішати. Харон одразу пуститься навздогін, і краще не випробовувати на собі його лють.
— Та як нам потрапити до нашого села? — спитав я.
— Тим же шляхом, яким ви потрапили сюди, — відповів Зевс і зник. З ним із човна зник також собака Цербо та за хвилину з’явився в пірозі знов.
— Цербо говорить, що мало нагулявся і ви йому подобаєтесь, тож він хоче і далі йти з вами, — почули ми голос Зевса. — Лишень дивіться не перегодовуйте його!
— Скажіть, діду Зевсе, а де ж нам знайти той шлях, яким слід іти? — знову спитав я, задерши голову в небо, але відповіді не дочекався.
Ми гукнули «вибач» Харонові, який в розпачі все ще тупав за нами узбережжям, відштовхнулись веслом від дна та попливли до жаданого берега.
Над нами швидко почало сутеніти, а коли ми нарешті вистибнули з піроги й дісталися суходолу, була вже ніч.
Натовп на березі, побачивши човен, мовчки посунув у воду. Люди, обтікаючи мене та Мулу, який ніс на руках таксу, вхопились за борти й хотіли було заповнити човен, та раптом він щез, лишивши по собі на воді тільки хвилювання.
— На протилежному березі в цю пірогу вже сідає Харон, — мовив я.
— Він пливе сюди, щоби нам відмовити! — зробив великі очі нажаханий Мула. — Шкода нас.
— Шкода, — підтвердив я. — Ми не знаємо, де початок дороги назад.
Цербо на руках у Мули зітхнув та жалібно заскавчав.
Ми стояли на грузькому березі Стіксу, а навколо нас, скільки сягало око, колихалось мовчазне людське море.
— Тут узагалі нема доріг, — сказав Мула, все більше похнюплюючись.
— Мабуть тому, що нема автомобілів, — припустив я. — З’явиться автомобіль — з’явиться й дорога.
— Слід знайти нашу Нездійсненну Мрію, — мовив Мула. — Цербо, ти знаєш, як пахне нова притоплена «Шкода»?..
Та наш гладкий пес лише тицьнув чорним носом у білу сорочку мого товариша і знову заскавчав. Звичайно, він ніколи не чув запаху автомобіля.
— Якщо не можна знайти нюхом, слід шукати за слухом, — сказав Мула. — Бо зором теж складно: темрява…
Ми змовкли, Цербо перестав скавчати, і ми дослухались до тиші. Я навіть поприставляв до вух долоні, аби краще чути, і крутив головою навсібіч, немов локатор.