Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
Натовп на площі затамував подих, і ми з Мулою також.
— А як же нам тепер їх знайти, не підкажете? — знов скрадливо, нахилившись до жінки та примружившись, мов лис, допитувався капітан. Його слова транслювали на всю похоронну процесію.
Жінка раптом схопилася зі стільця, закрутила головою навсібіч, роздивляючись натовп, та зойкнула:
— Ось!.. Онде вони! — пальцем вона вказала прямісінько в наш із Мулою бік.
Люди довкола почали озиратися на нас, шепотіти щось одне одному, відступати, і за мить ми вже стояли окремо від усіх.
—
— Бандити!.. Покидьки! — чули ми вигуки.
— Дави їх, бий!! — крикнув хтось, і вільний простір навколо нас почав стискатися.
З облич натовпу було зрозуміло, що ніхто тут не зичить нам нічого доброго.
— Нас зараз роздеруть, і ми потрапимо до лихого Харона! — прошепотів мені Мула.
«Нам не треба до Харона, — подумав я. — Що ж діяти?!»
Зненацька у високу сосну, що росла за кам’яною огорожею цвинтаря, вдарила з тріскотом блискавка, і сосна зайнялася, наче смолоскип. Ще за мить у безхмарному небі почувся страшенний гуркіт, ніби грім.
Усі, хто був на майдані, позадирали голови й зачудовано вклякли: над площею розпочався грандіозний, фантастичний, небачений салют! Тисячі зарядів розсипалися в небі на сотні тисяч різнобарвних іскор — таких яскравих, що їх було добре видно навіть цього сонячного дня. Та після вибуху вони не падали і не зникали, як звично, а летіли всі в один бік та складались, ніби шматочки мозаїки, у велетенську райдугу, що нависла над містом.
Скоро салют перетворився на вибухи їжі: ба-бах! — і в блакиті ніби з рогу достатку з'являються, розлітаються навсібіч, опускаються на землю на маленьких парашутиках загорнуті в серветки бутерброди з ковбасою, сиром та шинкою; летять смажені ще гарячі курчата з соковитою хрусткою скоринкою; вітер розносить на парашутах довгі палки копчених ковбас і в'язанки сосисок, а за ними пливе зграя фаршированих щук…
Про нас із Мулою всі забули, і ми, скориставшись сум’яттям, полишили майдан. Я озирався й бачив, як співак та перемащені кулінарним кремом дівчата з підспівки стрибали й ловили руками тістечка, а з іншого боку майдану на асфальт приземлялися десятки тортів у коробках.
— Мула, а яблука?.. — питав я. — Ти забув про них?..
— Ні, не забув, — відповідав мій товариш. — Яблук нема. Ще повинен вирости сад!..
Вулицями міста ми бігли, несучи по черзі Цербо, бо пес на трьох коротеньких лапах не міг пересуватися так швидко, як ми. Але він цього не розумів і тому на руках пручався.
Зупинились ми лише тоді, коли за межею міста побачили ручний водяний насос. Ми зраділи, роздяглися до пояса, качали воду й по черзі підставляли голови й спини під крижаний струмінь. Хотіли скупати ще й Цербо, але герой-коханець здогадався про наш намір і відшкутильгав подалі.
Тепер ми простували до нашого села шляхом, яким ніколи раніше не ходили, бо він був найдовшим. Обабіч автостради до обрію простягалися квітучі поля, і в них ми з Мулою бачили безліч маленьких будиночків — жовтих та блакитних. Між квітів розташовувались справжні містечка, в яких мусили жити дуже й дуже малі мешканці.
— Вулики, — сказав вдоволено Мула. — Тут стоять пасіки Продавця лотерейних квитків.
Мула знався на бджолах, і ми з ним навіть інколи допомагали сусіду-пасічнику качати, мед. Цю роботу я не надто любив, бо мене комахи жалили, а Мулу — ніколи. Мабуть тому, що він їм подобався.
Далеко в полі, поруч з однією пасікою, ми помітили кілька легковиків і автоцистерну, в яких зазвичай возять бензин. Навколо вуликів бігали якісь люди, і вітер з поля приносив до нас звуки пострілів.
Ми з другом вирішили підійти ближче, щоб дізнатись, чи не потрібна допомога.
Від пасіки чулися зойки та лайка. Люди, схожі на нас, — у костюмах, але з пістолетами в руках, кружляли полем, махали руками, кричали, падали й качалися по траві.
За хвилю ми розгледіли, що ті люди зовсім не люди, а хроби, і за кожним із них женеться й жалить хмарка розлючених бджіл. Вся пасіка була розтривожена, загрозливо гула, і з власного досвіду я знав: підходити до такої пасіки близько не слід.
— Атдавайтє мьод, жужжащіє! — волав якийсь хроб з обліпленим комахами обличчям. — Атдавайтє, а то другой базар будєт!.. — і він рукою стер зі своєї розпухлої пики бджіл, пересмикнув затвор пістолета й вистрілив у найближчий вулик.
У дерев'яному будиночку утворилась маленька дірка, з неї вервечкою вилетіли кілька десятків бджіл і накинулись на хроба.
— А-а-а! — закричав він, впустив зброю та побіг у поле.
Один з автомобілів, що стояли неподалік пасіки, завівся та під’їхав до нас. Скло дверцят опустилося на сантиметр, і зсередини в утворену щілину закричали:
— Ми зробимо, зробимо!.. Скоро все зробимо!.. Зачекайте ще хвилинку!.. Ми заберем у цих клятих бджіл мед. Зараз їх усіх потруїмо й заберем! Ви ж бачите: по-доброму вони віддавати не хочуть!..
Раптом до щілини залетіла бджола, скло негайно піднялося, з машини почувся приглушений зойк, дах легковика прошила автоматна черга. Автомобіль рвонув з місця й завихляв по полю.
Ми нічого не второпали, проте, неподалік у траві побачили повалений дерев’яний стовпчик із табличкою:
«Приватна власність Продавця лотерейних квитків.
Пасіка № 12».
Замість нього стояв уже новий, металевий, зі словами: «Медофірма Великого Боса. Вхід стороннім заборонено!»
— Цю пасіку, мабуть, купив Великий Бос, — припустив Мула, коли я вголос прочитав напис.
— А наші невзуті ноги в траві не видно, а видно лише над травою краватки та костюми. Тому ці, в машині, не здогадалися, що ми придурки, — сказав я.
Тим часом із кабіни автоцистерни вилізло двоє екіпірованих, немов пожежники, дворуких і двоногих істот. Неможливо було дізнатись, хто вони, бо на їхні обличчя були вдягнуті протигази.