Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
У кутку вже стояв стіжок чудового сіна, ми з товаришем порозкладали його на підлозі, повішали на стіни каземату затишні в’язанки цибулі й жовтої кукурудзи — дарма, що надворі весна. На стіл я поставив чотири запалені гасові лампи — щоби було краще видно.
Тоді настала черга Мули. На столі з’явилось колесо голландського сиру, покраяний батон, подібна на діжку банка з медом, кавалок масла та дві високі склянки кефіру.
Ми посідали за стіл, передчуваючи добру вечерю, та ледь устигли випити кефір, як у дверях камери відчинилось віконце, і в нього зазирнула
— Хроб, — посміхнувся і показав пальцем на здивовану пику Мула, жуючи сир.
— Давай до нас! — помахом руки запросив наглядача я.
Однак пика не відповіла, а з гуркотом зачинила віконце, і за стіною ми почули бурмотіння та швидкі важкі кроки.
— Пішов звати своїх, — припустив Мула, — треба приготуваться…
Коли за хвилину до нашої камери справді завалилося кілька наглядачів-хробів із ґумовими палицями, довгий стіл був весь укритий найвишуканішими стравами. Тут стояли в малій діжці квашені огірки, на тарілках лежала нарізана копчена ковбаса, молода цибуля та часник. В каструльках у гарячій підливі парували голубці. Точилися пахощами кілька велетенських, обкладених тонкими скибками цитрин та зеленню, коропів у сметані. Свого часу чекали десерти: блискучі полуниці та великі черешні у скляних вазах, а в дальньому кінці столу, у сутіні, висвічував білосяйним кремом височезний торт. У графінах на столі ще похитувалась горілка, а з великого срібного відра, з уламків льоду, стирчало… ні не шампанське, а білі від інею пляшки пива.
— Просимо-просимо до столу! — гречно припрошували гостей ми з Мулою.
Хроби довго мовчки дивились на наїдки та на нас, нарешті один заусміхався, за ним почали усміхатись інші, заговорили, загуркотіли стільцями, відсуваючи, зашурхали ногами по сіну, познімали кашкети і всілися нарешті за стіл. Але не всі. Хтось побіг у коридор, і за кілька хвилин поприходили ще якісь люди у формі та в цивільному, дивувалися, раділи і вмощувалися на стільцях навколо столу: благо, місць було вдосталь.
Гамір і гучний сміх запанували в нашій камері, а ми з Мулою сновигали довкола гостей, пропонуючи покуштувати те й те, і були вже захекані. Проте що далі тривали посиденьки, то легше нам ставало. Гості освоювались і брали все самі, наливали з графінів холодну горілку, а вона не вичерпувалася, сьорбали просто з пляшок пиво, голосно реготали, гикали, плювали на стіл риб’ячі кістки і розмовляли про своє, міліцейське…
Коли минула перша година посиденьок, у дверях раптом з’явився здивований капітан Перелюб із пом’ятим заспаним обличчям. Отетерілими очима він оглянув камеру, де веселились міліціянти, та сказав:
— Мені телефонують, а я не вірю…
— А-а-а! — загули й зареготали лавиною застільники. — От жук! Виставляє, а сам іде спати!.. Кидай!!.. — і всі міліціянти повилазили з-за столу, поперекидавши стільці, гуртом підскочили до капітана Перелюба, підхопили його на руки і почали не підкидати, а хитати знизу вверх, бо стеля була невисокою. Ошелешений капітан лиш охав та кректав, притримуючи рукою свого форменого кашкета.
Перелюба нарешті поставили на ноги, і він погойдувався з боку на бік, немов напідпитку, а справді вже захмілілі міліціянти тисли йому правицю, обіймали та поздоровляли з купівлею нового автомобіля:
— Ми думаєм: хто? Ну хто предоставив удовольствіє — такий стол?.. А потім понялі, шо ета ж ви, Пал Перович!..
— Гарна «Тайота», не то шо мій «Жигуль»…
— Во неажіданнасть!.. Думалі, на піво павєдьотє, а во какой празнік устроілі!..
— Дякую… спасіба… — повторював, ледь усміхаючись, капітан і стривожено дивився на нас із Мулою, як ми з перевішаними через руки рушниками, немов справжні офіціанти, відкорковуємо все нові й нові пляшки пива.
Скоро вже «Пал Перович» Перелюб теж сидів за столом і веселився разом з усіма. Хтось вийшов у коридор і кричав у старий телефон на столику чергового:
— Альо! Циганє?..
І за часину, що здалася нам із товаришем миттю, виникли в коридорі ізолятора, зашаруділи сукнями, заспівали, заграли на гітарах молоді хлопці й дівчата, вбрані як цигани, але на обличчях бліді та схожі швидше на росіян. Серед них, правда, був і зовсім чорний африканець, одягнутий у гуцульський стрій. Він хвацько витанцьовував гопака в колі, утвореному веселими міліціянтами, що плескали в долоні.
У камері стало тісно, немов на різдвяному розпродажі. У повітрі парував винний спирт, і всі, напившись і надихавшись його, були п’яні, і ми з Мулою теж були веселі та хмільні, і цигани були п’яні…
В'язні сусідніх камер гатили в стіни та у двері, вигукуючи, що час уже припиняти балаган, що вони вже хочуть спати, або, якщо всі гуляють, то випустили б і їх. Якийсь хроб із ключами побрів до камер і справді відчинив усі. Повиходили ув’язнені в смугастих робах і дуже швидко повпивалися геть. О п’ятій ранку вони впереміш із міліціянтами лежали та спали просто на підлозі широкого коридору, а хто був витриваліший, обіймав одну або й двох циганок.
Африканець, чомусь без штанів, у самій брудній вишиванці, із заплющеними очима сидів, прихилений до стіни, і тихо бурмотів щось нікому не зрозумілою мовою.
Капітан же Перелюб виявився молодцем, бо, лежачи горілиць у великій червоній калюжі, вітально підіймав руку та весело підморгував нам із Мулою.
— Мула, що це? — я з тривогою показував пальцем на підозрілу калюжу.
— Не було вина… Червоного вина не було! — хитав головою Мула.
Я нахилився, вмочив у калюжу пальця і спробував на смак:
— Сеча.
Мула теж спробував:
— Хм, сеча.
— А чому червона? — знову занепокоївся я.
Мій товариш замислився на мить, а далі розплився посмішкою:
— Буряк під майонезом з грецькими горіхами… На столі його було багато — чотири миски!..
Ми зітхнули полегшено, узяли капітана попід руки, підвели й, тримаючи між собою, потягли сходами на вулицю.
— Е-е!.. А ви шо, не пили? — почулося раптом позаду чиєсь звинувачувальне мимрення.
Ми з Мулою обернулись та побачили, що вслід повзе на самих руках, тягнучи ноги, підкошений та знесилений випивкою дядько з червоною пикою та одним погоном на плечі.