Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
— Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, — зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.
Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.
Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.
— Ненажеро! Ти схуд! — вигукнув я, хапаючи собаку на руки.
—
— Ми хотіли забрати отруту, — загуло з важко дихаючого гурту, — а той страшний собака нас за це ув’язнив.
— Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, — скаржилися міліціянти та військові.
— Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. — вигукнув я, розгнівавшись.
Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.
Я звернувся до людей:
— Ви всі вільні!..
Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.
— Я не очікував такого від нашого собаки, — сказав я.
Та Мула мовив примирливо:
— Добре, що він цього разу нікого не зжер.
Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:
— Мула! Поглянь, у що ти вбраний!
— У що? — злякався він, обмацуючи себе.
— На тобі міліційна форма!
Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:
— Правда… О! І на тобі теж!
Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:
— Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..
Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.
У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де вже пробивалася молода зелень. Безнадійно заріс бур'янами город, а на місці, де бурувала землю непрохана машина, тепер звивався й плюскотів струмок.
Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.
— Ми не втратили надію — і сад виріс, — сказав розчулено Мула.
— Ми не втратили надію — і наша скринька так само зелена, — радісно мовив я.
— І хоч ця скринька та цей сад тепер не наші, — сказали ми з Мулою, — добре, що вони є. Добре, що збереглася ось ця стежка, якою ніби вчора ходила Вона — наша дівчина…
Раптом з дороги почулося ойкання і сплески долонь. За хвилю, безперестанку охаючи, підбігла наша добра сусідка баба Ганка й почала навіщось обмацувати нашу форму:
— Ох!.. Живі!.. А люди казали — втопилися… Вір тим людям… А ви в міліції тепер працюєте?!
— В міліції… але не працюємо, — застидавшись, почав виправдовуватись я. — Ми шукаємо нашу дівчину.
— Вашу дівчину?.. Вір тим людям. Наплетуть такого, шо… А я вам скажу: не жінка вона Великого Боса. Не любить він узагалі жінок… Такий уже. Тільки свою маму.
— Але наша дівчина була тут із Великим Босом, — сказав я, — ми бачили.
— На джипі, — додав Мула.
— Та хіба то була ваша? — здивувалась баба Ганка. — Ваша симпатична була, добра, метка, бідно вбрана… А ця — розцяцькована, як мегера, зла… Мулу струмом вдарила — я з вікна дивилась… А вам усі дівки з лиця однакові: шо живі, шо ґумові… — баба Ганка махнула рукою й саркастично всміхнулась.
— Ні, — заговорив я, — не однакові. Разом із Босом була наша. Хоч і не схожа на нашу, але — вона. І квитки вона в нашій хаті мала.
— Так, — підтвердив Мула, — то була вона.
— Дідько вас розбере! — махнула рукою баба Ганка. — Ваша — не ваша… Мені яке діло?..
— А хіба Бос не викупив село? — перемінив тему Мула.
— Відмінилось, — щасливо видихнула сусідка. — Купив був вашу землю і ще кілька будинків, а потім силою назад гроші забрав. Нема тут, певно, золота… Онде — вода! — баба Ганка вказала на джерельце і стала поправляти хустину. — Піду, бо робота не жде…
Оголошення про розшук нашої дівчини, які ми порозклеювали колись по селі, вицвіли на сонці, пообтріпувалися вітром, і рідко на якому ще можна було прочитати слова: «Загубилася… гарна… світла… скажіть…»
— Навіть якщо хтось і бажає розповісти нам щось про нашу дівчину, він навряд чи розшукає нас у місті, — сказав я Мулі.
— І якби вона сама хотіла повернутись, то нема куди, — зітхнув Мула.
— Мула, я вирішив! — схопив товариша за руку я. — Ми викупимо назад цю ділянку. Будемо служити в міліції і заробимо грошей. Нам потрібно відпрацювати лише шість років!..
У відповідь Мула посміхнувся та простягнув мені величезне червонобоке яблуко.
Переночувавши в підвалі нашого зруйнованого будинку, ми прокинулись пізно, нашвидку поснідали і негайно рушили до міста. По дорозі зупинилися біля сільської дерев’яної церкви. Ранкова служба вже скінчилась, але перед храмом стовбичив самотній чоловік. На сходах перед ним лежав капелюх з копійками. Та як на жебрака, вбраний незнайомець був добре. Руки він тримав піднесеними вгору, підставивши долоні під якийсь невидимий тягар. Утримувати його було важко, бо засмагле чоло жебрака було напруженим, він закусив губу, тупцював на місці й важко дихав.