Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
— Добре! — з готовністю випалили ми, а Мула з сяючими очима додав: — Лишень ваша інформація про наші злочини неповна…
— Ну ж бо… — очі капітана Перелюба зацікавлено звузились, він весь подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і акуратно натис червону кнопку запису на невеликому бобінному магнітофоні, що був на його столі. Міліціянт-красень заніс руки над клавішами друкарської машинки, і з кутику рота в нього текла слина.
— Ми угнали з пасіки автоцистерну з отрутою, — продовжив Мула, — і залишили її
— Тероризм! — зойкнув капітан, хапаючись за телефон, а міліціянт-красень виявився слабодухим, бо знепритомнів і шумно впав головою на клавіші друкарки — її каретка заклацала, задзвеніла та від’їхала вбік до краю.
— Я отримав оперативну інформацію, — спокійно, солідно й чомусь із посмішкою на вустах казав у телефонну слухавку капітан Перелюб. — Автомобіль з отрутою, який ми шукаєм, перебуває на дорозі біля села… Так, їдьте негайно… — він поклав трубку на апарат і подивився на нас:
— Ну а звідки у вас, шановні, цей білет? — капітан відсунув шухляду і виклав на стіл заламіновані половинки знайомого нам із Мулою лотерейного квитка.
— Це на згадку про нашу дівчину, — мовив я.
— Вашу дівчину!.. — повільно, з тихим тріумфом повторив міліціянт.
— Так, цей квиток — один із тих, що належали нашій дівчині, — підтвердив Мула.
— Хм-хм, так-так, — заохотив продовжувати капітан.
— І тепер ми її шукаємо, — сказав я.
— Шукаєте?.. Виходить, вона — ця ваша дівчина — зникла? — здивувався Перелюб.
— Ні, не зникла, — заперечили ми, — вона від нас пішла.
— У той самий день, коли вбили Продавця? — здогадався міліціянт.
— Так, — підтвердили ми.
— А розкажіть-но, розкажіть мені докладніше, які в неї прикмети, як її звуть…
— О! Вона дуже гарна! — розпочав я. — Казково гарна…
— Вбрана в шкіряну бузкову курточку і такі ж штанцята або в просту ситцеву сукню, — перебив мене Мула, — і ще з яскравими комахами у волоссі або без них.
— Вона пече чудові тістечка і ще вона — марево в полі, розсипає над собою пелюстки квітів і манить до себе…
— Наша дівчина їздить у джипі Великого Боса, і в неї карі очі…
— Минулого разу ти вважав, що сірі, — зауважив я.
— Ну, то тепер твоя черга доводити, що сірі.
— Гаразд — сірі!
— Карі!
— Сірі!
— Карі!
— Одне — сіре, інше — каре! — пропонував я.
— Ні! Одне — каре, інше — сіре! — не погоджувався Мула.
— Досить! — гримнув кулаком по столу капітан.
Ми змовкли.
— Яке в неї ім’я?
— Не знаємо! — водно відрапортували ми.
Міліціянт набундючився:
— Якщо по правді, різного… дуже різного мені про вас нарозповідали, — він знову порухав стосик паперів на столі перед собою.
Почувся тихий стогін — це приходив до тями красень та підводив з друкарки свою випещену голову, а на щоках у нього лишилися відбитки клавіш і літер.
— На руїнах вашої оселі, — провадив далі капітан, — експерти знайшли багато ґумових жінок… — він подивився на нас значуще. — Та мене це не обходить. Це ваші проблеми… Мені не хотілося б застосовувати до вас ґумові методи, але… — капітан Перелюб притишив голос, нахилився вперед і знов наготувався за своїм столом до стрибка: — Мені потрібно знати її ім’я! — ці слова міліціянт зловісно прошипів.
Тут на його столі задзвенів телефон. Капітан підняв трубку і кілька секунд слухав мовчки, опісля спитав:
— Шо, так швидко?.. Шо, і мобільні їхні не відповідають?.. Ну, пошліть туди когось іще… Всі поїхали?.. Холєра, невже потруїлись? — він зиркнув на нас. — Ну, то я вам дам мого коханого. Розбереться, — капітан поклав слухавку і звернувся до красеня:
— Лейтенант Коханий, підготуватися до бойового виїзду! — красень підвівся зі стільця і виструнчився. — Візьмеш у зброярні на всяк випадок протигаз і кілька марлевих пов’язок… там побачиш — на верхній поличці зліва…
— А ви?.. — тремтячим тихим голосом спитав лейтенант.
— Я з тобою не поїду, — суворо сказав капітан, — ти ж бачиш: багато роботи…
Лейтенант зітхнув, дістав з шухляди пістолета та з ним у руці поволі виплентався за двері.
— Ледар, — сказав нам Перелюб, коли двері за лейтенантом зачинилися, — але в нього гарні сідниці… — і капітан змовницьки нам підморгнув. Поглянув на настінного годинника: — О-о! Таж робочий день давно скінчився!.. Час біжить, час летить. І скоро, скоро ніч… — він підвівся, підійшов до вішака та вбрався у форменого піджака, далі глипнув на нас: — Переночуєте в камері тимчасового утримання: там прохолодно і добре спиться…
Уночі в камері, що виявилась справді холодною, ми з товаришем влаштували грандіозну пиятику. Ми прагнули лише повечеряти, але не так воно вийшло…
У гарній просторій камері ми опинились одні. На нарах лежали старі засалені матраци, більше ніякого постільного причандалля не було. Тоді я намалював у своїй уяві пару подушок, теплі ковдри, комплекти постільної білизни — усе це негайно з’явилось на нарах. Ми з Мулою зраділи, повлаштовували собі постелі і, зголоднілі, посідали на відкидну лавку під стіною.
— Зроби стола, — попрохав Мула.
Я зробив. Стіл був довгий, на всю камеру, — точнісінько такий, як я бачив колись у сусідів на весіллі.
— Гарно, — похвалив мій товариш.
Я окрилився і придумав ще по боках від столу два ряди стільців з високими, оббитими червоною тканиною спинками та різьбленими ніжками.
— Сіно, — підказав Мула.
А, так-так, не можна вечеряти без сіна! Розкидане довкола столу з наїдками трохи підсохле сіно додає до повітря особливих пахощів і робить кожну вечерю незабутньою.