Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
— Я того упиря — з обиндвох ствонлів… Же би не вижив… Я ветернан світових воєн!..
Ми з острахом поглядали на вируючий натовп, що сунув за нами до вілли, в якій мешкав Великий Бос. Та, на щастя, що меншою ставала відстань до помешкання майбутнього арештанта, то далі відставали від нас учасники несанкціонованої маніфестації. Нарешті, коли ми з Мулою спинилися перед вишуканою брамою — входом до резиденції Боса — поруч лишився тільки дід із патронташем, але чомусь уже без рушниці.
—
Ми натисли кнопку дзвінка, приязно всміхнулись у вічко відеокамери, що, оживши, спрямувалася в наші обличчя. Брама розсунулася, і за нею ми побачили… танк. Темний отвір його гармати був націлений на нас. Обабіч грізної машини стояло кілька хробів у чорному, з автоматами. Ще кілька сиділо на броні.
Ми розгубилися, а хроби зареготали, кажучи:
— Ета, блін, ви прішлі арєстовивать шефа?.. Басіком?..
Ми подивилися на наші ноги — справді, ми зовсім забули, що нам бракує взуття.
Хроби дуже швидко поздирали з нас піджаки, краватки й сорочки, і ми з Мулою лишилися в одних штанах, а хроби реготали, навіщось роздираючи наш одяг на дрібне шмаття:
— Ані прішлі арєстовивать без аружия, слишь!?..
Раптом поміж них виникла якась маленька худорлява жіночка зі зморшкуватими руками і молодим обличчям, вбрана в червоні брючки та гольф. Хроби миттю змовкли.
— Чєво раскрічалісь, далбайоби!?.. — заверещала жіночка несамовито. — Ви ж єво разбудітє!.. — тут таки почулося шурхання по камінних плитах, і перед нами постав сам Великий Бос у халаті й шльопанцях. Його обличчя виказувало невдоволення. Бос покліпав очима та сказав жінці:
— Мам, нє арі. Я сегодня рана встал. Што здєсь праісходіт?..
— Ми прийшли, щоб доставити вас до міліції на допит, — сказав Мула.
— Бо ви не відгукуєтеся на офіційні запрошення, — додав я.
Кілька хробів порснуло сміхом.
— Я? На запрошення?.. — стурбовано перепитав Великий Бос. — А! Ета ат таво капітана… Пєрєлюба!.. Ета он докатілся до такіх жєстокіх мєтадав, што паслал ка мнє вас… — хроби знов засміялися. — Ну, раз так, — продовжив Бос, — то мнє прідьоцца падчініцца. Власть нада уважать. Бєз власті всє будуть жіть в анархіі, в пєрвабитнам строє… — сказавши це, Бос поліз на танк.
Спочатку він поскидав у люк свої шльопанці, а далі спустився всередину сам. За мить з люку знов з’явилася його голова:
— Да! Етіх дваіх свяжитє для прафілактікі… — і наші з Мулою руки пов’язали мотузками, а протилежні кінці мотузок прикріпили до металевих скоб позаду танка.
Бойова машина загула, випустивши нам в обличчя хмару їдкого диму.
— Как же, синок, — бєз мєня?.. — жалібно простогнала жінка в червоних брюках.
— Я в слєдующій раз тєбя пакатаю, мама… — гукнув Великий Бос.
Зненацька з нетрів саду вибігла зграя гончих псів. Один із них — біло-рудий, із тонкими довгими лапами й подовгастою мордою — плигнув на броню і заскавчав. Проте, коли танк знову заревів мотором, пес зістрибнув на землю.
Бойова машина виїхала з вілли, а ми з товаришем бігли вслід, бо ж були прив’язані. Навколо нас, ніби почесний ескорт, граційно дефілювали гончі.
Танк опинився на дорозі, і водії легковиків, забачивши його, налякано тисли свої машини до бордюрів обабіч. Ми ж ледь встигали бігти за танком.
— Вигадай щось! — благав мене захеканий Мула.
Я давно б і сам був радий якось полегшити наш марафон, та ніяка путяща думка не приходила до моєї придуркуватої голови. Аж раптом на тротуарі я помітив дітлахів, що вибалушилися на нашу кавалькаду, а в руках тримали дошки з коліщатками.
«Скейтборди!» — подумки зрадів я, і тієї ж миті ми з Мулою стали ногами на такі самі дошки. Їх коліщата порипували, а ми ледь не попадали, однак дуже скоро навчилися втримувати рівновагу.
Танк повернув, і ми опинились на тій самій вулиці, де починався наш похід на чолі народних мас. Дід — ветеран світових воєн, стоячи під своїм балконом, ладнав велосипеда. Вздрівши танк, він на секунду вкляк, опісля вихопив з кишені новорічну хлопавку, бахнув нею, звільнивши хмарку конфеті, та закричав щодуху:
— Хур-р-ей!.. Слухай усьо-н!.. Усьо-н слухай!!.. Повз нас проїнжжає Вельонкий Боза!.. Сто літ Вельонкому Бозу!.. — дід у поспіху заліз на свого ровера та, вихляючи, їхав за нами та вигукував у захваті:
— Він самий!.. Самий Боз!..
У вікнах з’явилися людські обличчя. Хтось викинув над танком пелюстки троянд, а ще ми почули розмови та приглушений сміх:
— О, дивіться! Тих двох придурків везуть!..
— От недоумки… Боса — арештовувати!.. Га-га…
— Тепер будуть мати… ги-ги-ги…
Ми проминули довгу лавку, на якій сиділи три товсті тітоньки. Побачивши нас, тітоньки поперезиралися і підло захихотіли в кулачки.
— Чому всі глузують із нас тепер? — запитав Мула в діда, що ледь наздогнав нашу кавалькаду і їхав поруч.
— Бо-н вас лиш двійко-н, і ви нічого б не вдіяли з ним-н, — він показав на танк.
— Навіщо ж було нас підтримувати? — поцікавився я.
— А вдруг би-н у вас вийшло?.. — відповів герой світових воєн, усе далі відстаючи, бо сили полишали його. — Слава-н Бонзу!.. Во віки слава-н!..