Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]
Шрифт:
Харон відступив, здивований виттям сирени, та за хвилю налетів на нашу «Шкоду» з подвоєною люттю і лупцював її веслом із неймовірним завзяттям. Розбивалися фари, розліталися тоновані вікна, м’ялися рівні поліровані боки авта. Цербо бігав по задньому сидінню й гавкав на хулігана.
Нарешті перевізнику набридло плескати машину. Він встромив весло в землю та знайшов собі нову розвагу: вперся ручиськами в автомобіль та почав штовхати нас узбережжям.
— Може, слід йому допомогти? — непокоївся я. — Пхати таку важку машину, ще й з нами, ще й зі застопореним
— Краще не треба, — напружив чоло Мула, — а то Харон ще більше на нас образиться…
Кремезний перевізник штовхав нас узбережжям все швидше й швидше. Попереду ледь встигав розступатися нескінченний натовп. Ревла сиґналізація, Цербо гавкав, і раптом ми відчули, що злітаємо!
Харон підняв нас у машині над річкою, немов той сніжно-білий динозавр, але не в пащеці, а на руках. Ми з Мулою закричали… Ні, нам не було страшно, ну… майже не було: придурків узагалі важко залякати… Так от, кричали ми просто для годиться. Пасує кричати, коли тебе разом з автомобілем підносить у повітря розлючений велет..
Він таки далеко пожбурив нас у Стікс. Цього разу вода вмить нас залила: вікна ж були потрощені. Машина швидко пішла на дно, і останнє, що я бачив у воді, — як Мула притискає до грудей нашого песика та пускає з рота великі бульбашки…
III
Ранок.
Скінчилися сірники.
Я прийшов до тями від того, що хтось лизав мені щоку. Я важко розплющив одне око і хотів уже сказати: «Цербо, відчепися», але розгледів таке, що передумав говорити. Я лежав, а наді мною схилилася жінка. На мить я навіть повірив, що це наша дівчина… але ні, не вона. Жінка ж, побачивши, що я очуняв, зраділа, нахилилась наді мною та притулила свої губи до моїх губ, а затим стала в мене дмухати, як ото ми з Мулою колись дмухали в ґумових ляльок. Я відчув у роті печію, почав задихатися, замукав і відсторонив незнайомку від себе.
— Аклємался! — раптом пискляво й радісно закричала вона. — Слишь, Ляль, — аклємался адін!..
Я неквапом підвівся й сів. Неподалік, на росянистій траві, я побачив зім’ятий костюм Мули, а далі — самого Мулу в сімейних трусах у синю смужку. На ньому верхи сиділа теж дівчина в міні-спідниці та дивилася в наш бік.
— Учісь, как дєлать реанімацію! — сказала їй жінка, що дмухала в мене, і тепер я помітив, що вона нафарбована аж занадто яскраво. — Ну’к прівстань… — дівчина підвелася, а натомість на мого бідного товариша сіла «моя» жінка та дала йому кілька легеньких ляпасів, нахилилась і міцно поцілувала.
Мула заворушився.
— Етот тоже будет жіть! — сказала незнайомка, а дівчина в міні-спідниці теж зраділа й кліпала очима. Та під шаром макіяжу вгадувалося, що вона не зовсім уже дівчина, а швидше, теж жінка, і вже немолода, хоча й зі стрункою дівочою фігурою.
Мені в голові остаточно розвиднілось, і я огледівся. Ми перебували між молодих дерев у якійсь лісосмузі, неподалік автостради. Був, мабуть, ранок, бо по травинках стікала роса, і було вогко, а над землею клубочився туман. Зрідка з дороги якесь авто осявало нас світлом фар. За мить вони перетворювались на два червоні ока, і авто з жалібним стихаючим шурхотом зникало вдалині.
Я підсунувся до товариша й затормосив:
— Мула… Мула… — і Мула розплющив очі…
Нас урятували дорожні повії. Автострада тут проходить поруч із річкою — їх розділяє лише лісосмуга.
— Я в кустікі пашла, — сплескувала в долоні жінка, що дмухала в мене, — зирю — машіна в рєчкє!.. Пабітая вся, но возле берега. Думаю — пасматрю. А там мальчікі!..
— Хароша машина, — говорила друга повія, схожа на дівчину, піднімаючи й навіщось розправляючи штани Мули.
— Цербо-кх-кх… — закашлявся я. — Цербо. В машині був собака?.. Такса?..
— Не било сабакі, — повії перезирнулись та опустили очі.
Я підвівся й на непевних ногах, хапаючись за тонкі деревця, посунув до річки. За мною із сопінням, мов ведмідь, дерся Мула в самих трусах.
Ми вийшли на берег і справді неподалік у воді побачили нашу «Шкоду». Тільки тепер я помітив, що мені бракує одного черевика. Я зняв той, що лишався, і ми з Мулою полізли в річку.
Ми обнишпорили автомобіль та все довкола, але Цербо не знайшли. Сумні, повернулися до повій.
— Утанула сабачка, жаль, — співчувала «моя» повія.
— А то був кобель чи сучка? — цікавилась інша. — А ким ви, мальчікі, работаете?.. А у вас шо, забрали всі дєньґі?..
Та ми з Мулою почувались кепсько й не відповідали. Мула машинально вбрався у свій мокрий костюм, а мій був на мені, і ми подякували цим добрим жіночкам та хотіли вже йти. Але повії нас зупинили:
— Е, мальчікі! А блаґадаріть ви как нас будете?..
Ми з Мулою здивовано перезирнулись, вклонилися низько повіям і сказали ще раз голосно по складах:
— Дя-ку-є-мо!
— Юмарісти! — засміялись повії. — Але ж ми на вас врємя потратілі, водкай вас паілі, іскуствєнноє диханіє вам дєлалі!..
— Я б дав їм яблук, — сказав Мула, — але в мене нема: ще повинен вирости сад…
— Хочете наше авто? — запропонував повіям я. — У нього антикорозійна обробка, сиґналізація… Правда, машина вже не така гарна, як була, але в нас більше нічого нема.
— Нашо нам машина? — образилась повія-дівчина.
— Та ти шо, Лялька, бєрьом! — голосно зашепотіла їй друга, зробивши великі очі. — Вадіку пазвонім, он витащіт і атрємантіруєт, а нет — так на запчасті прададім!.. — і вона кокетливо всміхнулась: — Спасіба!.. Ви б, мальчікі, єщо нас на чай пріґласілі… в рєстаран… саґрється.
— Запрошую вас на чай в ресторан, — сказав сумний і тому не схожий сам на себе Мула.
— І я запрошую, — мовив я, — чому б не запросити?..
— Ла-адна! — поблажливо махнула рукою «моя» повія. — Всє ви так запрошуєтє… — і вона вийняла з сумочки мобільний телефон, натисла щось на ньому й заговорила: — Прівєт!.. Да… Знаешь, а нам тут машину падарілі… Нє-а, настаящую… Да-а!.. Пабітую, в рєкє… Да-а!..