Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Ще він помітив, що ніякі хижаки, мабуть, не тривожили прах мерців. У бутність свою лісовим провідником Річарду доводилося натикатися на останки. Звірі завжди знаходили мертвечину, неважливо — людську, чи якусь іншу. Проте тут все виглядало так, ніби плоть цих тіл попросту згнила, залишивши кістки лежати в тому ж положенні, в якому людина впала на землю — набік або розкидавши руки, або лицем вниз. Ніхто з них не лежав у похоронній позі — з руками, схрещеними на грудях або прямо лежачих з боків. Вони виглядали так, немов просто впали додолу мертвими. Все це могло виявитися всього лише припущенням, за винятком того, що
Річард йшов по здавалось нескінченному дубовому гаю, і думав, чи є у ноьго взагалі кінець. Хмарною, безмісячною ніччю або з тим же успіхом навіть у похмурий день, тут легко можна було загубитися. Все кругом виглядало одноманітно. Дерева стояли рівномірно і не було ніякого покажчика, крім місяця і зірок, що дозволяли визначити вірний напрямок.
Річарду здавалося, що він уже півночі пробирається вперед через ліс мерців. Він був упевнений, що правильно слідував вказівкам, даним йому Сильфідою. Однак Сильфіда нічого не знала про те, що йому належало знайти; вона могла тільки переказати вказівки Бараха, а вони були зроблені три тисячі років тому. Можливо, що з часів Бараха, місцевість сильно змінилася. Кістки, однак, не виглядали настільки давніми. Звичайно, в дубовому гаю могли бути поховані і тисячолітні кістки, але до теперішнього часу вони всі, напевно, розсипалися на порох.
Чим далі йшов Річард, тим темнішим ставав ліс, і він помітив, що підступив до чорної тіні похмурого лісу величезних сосен, їх стовбури стояли близько один до одного, і кожен був завтовшки майже з його будинок в Хартлендському лісі. Він ніби опинився перед стіною гір, що височіли до неба. Стовбури стояли, немов колони, вільні від гілок, до висоти, що знаходилася десь за межею видимості. Але їх гілки повністю закривали небо, і від того нижній ярус лісу перетворювався в темний заплутаний лабіринт товстих стовбурів.
Річард призупинився, задумавшись, як йому, в цій непроглядній темряві, що знаходиться перед ним, не маючи можливості намітити прямий шлях, зберегти напрямок. І тоді він почув шепіт.
Він підняв голову, вслухаючись, намагаючись розібрати слова. У нього не вийшло, тому він обережно ступив глибше в пітьму, даючи очам можливість пристосуватися до темряви перед тим, як зробити ще кілька кроків. Поступово він почав розрізняти попереду обриси, і рушив далі, заглиблюючись у вузький каньйон між стовбурами монументальних сосен.
— Іди, — долинув шепіт.
— Хто тут? — Прошепотів він у відповідь.
— Іди, — сказав слабкий тихий голос, — або назавжди залишишся з кістками тих, хто приходив до тебе.
— Я прийшов, щоб поговорити з Мерехтливими в Ночі, — сказав Річард.
— Значить, ти прийшов ні за чим. А тепер, йди, — голосніше повторив голос.
Річард спробував порівняти звуки слів в своїй пам'яті з тим, що він раніше чув від Мерехтливих в Ночі. Хоча вони не були однаковими, спільні риси у них, дійсно були.
— Будь ласка, покажіться, щоб я міг поговорити з вами.
Тільки тиша відповіла йому. Річард зробив ще кілька кроків у темряву.
— В останній раз попереджений, — пролунав таємничий голос. — Зараз же йди.
— Я прийшов здалека. І не поверну, не поговоривши з Мерехтливими в Ночі. Це важливо.
— Не для нас.
Річард стояв, вперши одну руку в бік, питаясь зміркувати, що робити далі. Він був далекий від ясності в думках. Його роздумів заважала втома.
— Ні, для вас це теж важливо.
— Яким чином?
— Я прийшов за тим, що залишив для мене Барах.
— За тим же приходили ті, повз чиїх кістки ти проходив.
— Послухайте ж, це важливо. У кінцевому рахунку, ваше існування теж залежить від цього. У цій боротьбі ні для кого не буде можливості спостерігати зі сторони і не брати участь в ній. Всіх накриє буря.
— Історії, які ти чув про скарб — порожня брехня. Тут немає нічого.
— Скарб? Ні — ви не зрозуміли. Мова не про це. По-моєму, ви невірно мене зрозуміли. Я вже пройшов випробування, які залишив для мене Барах, саме тому я тут. Я — Річард Рал. Я одружений на Келен Амнелл, Матері Сповідниці.
— Ми не знаємо, про кого ти говориш. Повертайся до неї, поки ще можеш.
— Ні, в тому то й суть, що не можу. Я намагаюся її знайти.
У розгубленості, Річард скуйовдив пальцями волосся. Він не знав, скільки в нього було часу, щоб висловити те, що він повинен був висловити або скільки деталей він міг опустити, щоб роз'яснити Мерехтливим в Ночі справжню причину свого візиту, переконати їх допомогти йому.
— Раніше ви були знайомі з нею. Для того, щоб змусити усіх забути її, проти Келен використали чарівництво. Ви теж знали її, але ви забули її, як і всі інші. Келен бувала тут. Будучи Матір'ю-Сповідницею, вона билася, щоб захистити землі Мерехтливих в Ночі, і не пустити сюди нікого. Вона розповідала мені, яка красива земля Мерехтливих в Ночі. Вона розповідала про м'які галявинах посеред древніх, далеких лісів. Вона була з ними, коли вони збиралися в сутінках, і разом танцювали в траві і польових квітах. Вона розповідала мені, як багато ночей довелося їй провести, лежачи в траві, а Мерехтливі в Ночі, зібравшись навколо неї, розмовляли з нею про звичайні земні справи: про мрії і надії, про любов. Мерехтливі в Ночі, будь ласка, згадайте її. Вона була для вас другом.
І тоді Річард побачив, що з-за дерева з'явився крихітний вогник.
— Йди, або твої кістки будуть лежати разом з іншими, тими, хто шукав скарб, і ніхто більше тебе не побачить, і не буде знати, що з тобою трапилося.
— Якби мені було потрібно золото, я заробив би його. Скарб мене не цікавить.
Крихітна іскра світла стала віддалятися.
— Не всякий скарб — золото.
На стовбурах дерев, повз які ковзала геть істота, грали промінчики мерехтячого світла.
— Я знав Ша, — кликнув Річард.
Вогник зупинився. Обертання припинилося.
Якусь мить Річард спостерігав як іскра світла, що висіла на віддалі, слабо освітлювала тісно скупчених лісових монархів, що стояли як вартові, охороняючи те, що знаходилося за ними.
— Ти прийшов сюди не через легенду про скарб, який нібито тут є?
— Ні.
— Що ти знаєш про ту, чиє ім'я назвав?
— Я зустрів Ша після того, як вона перейшла кордон. Ша перетнула цей кордон, щоб допомогти зупинити загрозу, що виходила від Даркена Рала. Ша перетнула кордон, щоб надати допомогу в пошуках мене, тому що я теж міг допомогти цій боротьбі. Перед смертю, Ша сказала, що, якщо коли-небудь, мені знадобиться допомога Мерехтливих в Ночі, тоді мені потрібно буде назвати її ім'я, і вони мені допоможуть, тому що ніхто з ворогів його не знає.