Десяте Правило Чарівника, або Фантом
Шрифт:
Однак, праворуч на п'єдесталі навпроти порожньої кам'яної стіни, окремо від усіх, лежала книга. Річард зняв її з п'єдесталу і здув з неї курний пісок. На обкладинці було написано «Секрети Сили Бойового Мага». Він легенько торкнувся пальцями позолоченого напису на обкладинці, і знову прочитав призначені йому слова.
Розуміння того, що Бойовий Маг, Чарівник Першого Рангу Барах, власноручно виготовив ось цю саму книгу для людини, яка народиться з даром, завбачливо звільненим ним з Храму Вітрів, вселяло йому благоговійно-трепетне почуття. Річард, нарешті, знайшов скарб, який залишив для нього Барах.
Над його обома
Зрештою, втихомиривши серцебиття, Річард відкрив обкладинку, щоб побачити те, з чим Барах збирався його ознайомити. Перша сторінка була порожня. Річард перевернув інші сторінки, але всі вони були чистими. Він переглянув всю книгу і, крім слів на обкладинці, він виявив, що вся книга була повністю чиста. Річард зціпив виски між пальцями. Він вирішив, що йому може бути, ввижається від втоми.
— Хто-небудь з вас, бачить що-небудь на сторінках?
— Ні, — сказала Жесс. — Вибач.
— Я не бачу зовсім ніяких ознак письма, — додав Тарн.
І тоді Річард зрозумів, у чому була проблема. У нього впало серце.
«Секрети Сили Бойового Мага» була книгою вказівок по використанню спеціальних властивостей дару. Магія була частиною книги. Але якимось чином Річарда позбавили його дару. Без цієї допомоги дару, що б не було написано на сторінках, не збережеться у нього в пам'яті. Слова забудуться раніше, ніж він зможе запам'ятати те, що прочитав.
Так само, як тепер він не пам'ятав жодного слова з «Книги Зниклих Тіней», він не міг утримати в пам'яті слова «Секретів Сили Бойового Мага» досить довго, щоб усвідомити, що він їх взагалі бачить. Без допомоги дару, вона здавалася йому порожньою. Поки він не зможе з'ясувати, що було не так з його даром, він не зможе прочитати цю книгу.
— Мені потрібно взяти її з собою, — сказав Річард Мерехтячим в Ночі.
— Барах сказав, що ти саме так і поступиш, Річард Сайфер, — сказав Тарн.
Річард подумав, чи міг Барах якось і це теж передбачити. Так чи інакше, у Річарда не було часу, щоб думати про це. Він пробрався назад в отвір і поліз вгору по кам'яній скелі.
Він зауважив, що над входом в бібліотеку нависала скеля, ймовірно потім, щоб не дати воді зруйнувати згодом кам'яну пробку або проточити собі дорогу всередину. Пісок повинен був залишатися сухим не тільки для того, щоб книги всередині залишалися цілими, але також для того, щоб він зміг витекти назовні. Річард вирішив, що дощ поки що не зможе завдати бібліотеці шкоди.
Вибравшись наверх скелі, він поклав дорогу чисту книгу в свій рюкзак. Він побачив, що в кам'яному виступі, де раніше був пісок, тепер були спіральні сходи, що вели вниз, у темряву. Щоб створити видимість того, що ніхто не потривожив бібліотеку, йому знову довелося поборотися з валуном, поки йому не вдалося засунути його на колишнє місце.
Ледве дихаючи від утоми, він закинув в'юк на спину. У його голові крутилися тисячі різних дум. На зворотній дорозі по темному лісу, Річард майже не розмовляв з Мерехтливими в Ночі, хіба що подякував їм за допомогу. Коли вони знову вийшли на луг, він пильно оглянув весь вид, дивлячись, як ковзають в траві і польових квітах Мерехтливі в Ночі, деякі з них збиралися в пари і кружляли в хитромудрому танці. Йому подумалося, наскільки більше їх було, коли тут була Келен. Туга за Келен грудкою підступила до горла Річарда. Вона була всім для нього. Цілий світ, немов крізь решето, відходив від нього.
— Мені треба йти, — сказав він Тарну і Жесс. — Сподіваюся, мені вдасться скористатися тим, що я тут знайшов, щоб зуміти відвести біду від Мерехтливих в Ночі і від інших.
— Ти повернешся? — Запитала Жесс.
Мить подумавши про заховану бібліотеку, Річард кивнув.
— Так. І я сподіваюся, що прийду разом з Келен і, що тоді ви її згадаєте. Я знаю, що вона невимовно зрадіє новій зустрічі з вами.
— Коли ми її пригадаємо, — сказала Жесс, — тоді радість наповнить і нас.
Не бажаючи додавати ще щось, Річард кивнув і рушив у дорогу.
Допомагаючи йому знайти дорогу, Тарн провів його через стародавній ліс. На кордоні стародавніх дерев Мерехтливий в Ночі зупинився.
— Вибравши тебе, Річард Сайфер, Барах вчинив мудро. Я вважаю, що в тобі є все, що потрібно для успіху. Я бажаю тобі добра. Річард сумно посміхнувся. Хотілося б йому в це вірити. У нього більше не було зв'язку зі своїм внутрішнім даром — навіть якщо він там ще був — і він поняття не мав, як би він міг досягти успіху. Можливо, Зедд зуміє допомогти.
— Спасибі, Тарн. Ви і Мерехтливі в Ночі були хорошими захисниками того, що залишив у вас Барах. Я зроблю все можливе, щоб захистити вас і інших безневинних, над ким нависла ця велика небезпека.
— Річард Сайфер, якщо ти потерпиш невдачу, я взнаю, що це відбудеться не тому, що ти мало старався. Якщо тобі коли-небудь знову знадобиться наша допомога, як казала тобі Ша, вимов одне з наших імен, і ми постараємося тобі допомогти.
Річард кивнув і пішов геть, разок обернувшись, щоб помахати рукою. На мить істота завихрилась рожевим кольором і потім зникла за деревами. Опинившись під променями одного тільки місяця, він раптово відчув себе жахливо нещасним.
Здавалося, мертві дуби ніколи не закінчаться. Заціпеніло дивуючись, він рухався все далі і далі. Йому слід було роздобути хоч якусь їжу і відпочити, але йому хотілося вибратися з цих дивних заростей і дістатися спершу до лісу. Серед дубових коренів йому були видні кістки, немов дерева збирали мерців, щоб притиснути їх до своїх грудей.
Посеред мертвого лісу, поглинений турбуючими його думками, не спиняючи крокувати, Річард раптово відчув, як у повітрі розлився холод, який змусив його здригнутися, він задихнувся від різкого холоду, що проник в легені. Почуття було таке, наче він забрів у пащу до зими.
Коли він глянув далі, то серед черепів помітив щось, що спочатку виглядало, як стрімка тінь. Коли він, нарешті, розгледів, чим воно було насправді, то по його спині пробігла дрож.
Це була висока жінка з чорним, схожим на дріт волоссям. Вона була одягнена в чорний, як смола, одяг. Її шкіра була блідою, немов місяць, від чого здавалося, що її видовжене обличчя плавало в темряві. Її висохла плоть туго обтягували кістляві риси обличчя, вона виглядала так, як виглядав би мрець, що пролежав якийсь час неживим в цьому закинутому лісі, чекаючи, поки хробаки зроблять свою роботу. Її тонка, загрозлива посмішка безпомилково означала, що вона та, хто залишає кістки вкінець змучених людей гнити тут, на місці, посеред мертвого праху.