Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Розігрітим лицем він раптом відчув холодне поколювання туману.
І тут же помітив якийсь рух серед дерев.
Скоса він вдивлявся в темряву. Це не могли бути гілки, яких хитало вітром — у передсвітанковому лісі ніякого вітру не було.
У темряві ж здавалося, що гілки дерева рухаються самі по собі.
Тим ранкои теж не було ні найменшого вітерця.
Тривога піднялася у свідомості Річарда, немов у відповідь на скажене биття серця. Він застиг, сидячи на ковдрі.
Щось повзло серед дерев.
Це не була людина або тварина — щось рухалося так, що не зашерхотів жоден
Але якщо там, серед дерев нічого не було, чому його шкіру поколює, немов від страху? І що за звук чується йому — тихе лагідне шипіння?
Не відводячи погляду від темних дерев, Річард обережно сів навпочіпки, тримаючись пальцями за найближчу ялинку, одночасно протягуючи іншу руку до меча, який лежав на ковдрі там, де він його залишив. Спокійно надівши перев'язь через голову, він постарався зосередитися, щоб розгледіти в напівтемряві те, що рухалося неподалік. Схоже, це щось було невеликим. У Річарді все більше міцніла впевненість, що в лісі щось є.
Найбільше дивував спосіб, яким пересувалося це щось. Не так, як птах, вибуховими рухами переносячись з гілки на гілку. Не швидкими ривками упереміш із зупинками — як білка. Його рух не нагадував навіть пересування змії, яка плавно ковзала, робила паузу, потім ковзала знову.
Щось текло, немов рідина — спокійно і безперервно.
В стороні, в імпровізованому загоні з молодих дерев, що відгороджував тварин від близької прірви, занепокоїлися коні. Вони голосно фиркали і били копитами. Недалеко зграйка птахів раптово зірвалася з гілок і полетіла геть.
У цей момент Річард несподівано усвідомив, що цикади мовчать.
До нього долинув запах, абсолютно недоречний в лісі. Річард обережно принюхався, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Спочатку він вирішив, що пахне віддаленою пожежею, але запах був недостатньо сильний для такого пояснення. Так могло пахнути похідне вогнище, але вони з Карою не розпалювали вогню. Річард неквапливо обмірковував те, що відбувається. У них був потайний ліхтар, але на запах ліхтаря це теж не походило.
Він озирнувся навколо в пошуках Кари. Зараз була її черга вартувати, можливо вона і знаходилася десь неподалік, але її не було видно. Зрозуміло, вона не пішла б далеко, особливо після того ранку, коли пропала Келен — занадто вже вона злякалася за нього тоді. Тим більше що цього разу поблизу не буде Ніккі, яка зцілить його в разі поранення, будь то стріла чи меч. Ні, Кара повинна бути десь поряд.
Він зібрався було гукнути її, але придушив це бажання. Спершу потрібно дізнатися, що відбувається, зрозуміти, що не так, а потім вже піднімати тривогу. Крім того, піднята тривога змушує супротивника насторожитися. Поки ж краще було дозволити ворогу вважати, що він все ще не виявлений.
Роздивляючись навколишній ліс, Річард прийшов до висновку, що він якийсь дивний. Він не міг точно вказати, що саме, але щось було неправильне. Можливо, таке відчуття виникало через запах гару. Все ще було надто темно, щоб ясно розгледіти що-небудь, але, судячи з того, що він зумів розгледіти, гілки найближчих дерев виглядали незвично. І в соснових гілках, і в листах інших дерев було щось дивне. Вони виглядали… несправжніми.
Він чудово пам'ятав своє перше відвідування Землі Агада. Трохи далі до підніжжя гори на нього тоді напала дивна істота. Коли він відбив напад, Шота схопила Келен і затримала зміями. Тоді якась істота під виглядом випадкового мандрівника спробувала заманити його в засідку, але з переляку втекла. Але цього разу не було ніяких незнайомців, проте це зовсім не означало, що та істота не придумає інший спосіб дістатися до нього. А ще він пам'ятав: єдине, що навело страху на незрозумілу істоту, був його меч.
Намагаючись зберігати спокій, Річард повільно потягнув зброю з піхов. Щоб зробити це якомога тихіше, він стискав лезо, пропускаючи його між великим і вказівним пальцями, поки воно не вислизнуло на свободу. Оголений меч видав м'який шепіт, і гнів наповнив свідомість Річарда.
Готовий до всього, він став обережно підбиратися ближче до темної плями, туди, де він помітив незрозумілий рух. Всякий раз, повертаючи голову, Річард був упевнений, що боковим зором він помічав щось, що знаходилося перед ним. Однак, дивлячись прямо на це ж місце, він не бачив абсолютно нічого. Він ніяк не міг зрозуміти, чи була це ілюзія чи до нього дійсно наближалося щось невидиме.
Він знав, що в темряві периферійний зір часто буває більш ефективним, ніж прямий погляд. Будучи лісовим провідником, проводячи багато часу на природі, він часто використовував це властивість бічного зору, коли пильний прямий погляд не приносив результатів. Вночі периферійний зір працював краще, ніж прямий, разів у п'ятнадцять. А після того, як він покинув рідні ліси, то виявив, що практика у використанні периферійного зору виявилася неоціненною у бою на мечах.
Не пройшов він і трьох кроків, як його нога зачепилася за щось, чого не повинно було бути на цьому місці. Спочатку він прийняв перешкоду за низько схилену гілку одного з дерев. Перш ніж розчистити собі дорогу, він призупинився. І знову відчув колишній запах, який став сильніший. Тепер він нагадував запах паленої тканини.
В ту ж мить він відчув обпалюючий жар біля гомілки. Він спробував швидко і безшумно забрати ногу.
За все життя Річарду не доводилося зустрічати нічого подібного до того, на що він наткнувся. Це не було схоже ні на одну істоту, які йому доводилося зустрічати. Спочатку він було вирішив, що це мотузка, натягнута кимось, хто ховається поблизу. Проте ніяка мотузка не могла б обпалити його так, як зробило це щось.
Чим би воно не виявилося, це липло до його чобота і тягнулося за ногою, яку Річард намагався прибрати. Коли ж він, все таки звільнившись, відступив, непомітний рух між дерев різко припинився, немов своїми діями Річард пошкодив йому ногу, або що там у нього було. Мертва тиша майже хворобливо дзвеніла в вухах.